Комплекс "Хащуватська трагедія"

село Хащувате, Гайворонський район, Кіровоградська область

Найбільший у Європі меморіальний комплекс «Хащуватська трагедія», що присвячений подіям 16 лютого 1942 року, розташований у селі Хащувате, на лівому березі річки Південний Буг - це Гайворонський район, Кіровоградська область.

У 40-х роках минулого століття у селі з населенням 4335 чоловік, переважна більшість людей були євреї – 3171 чоловік. Після нападу фашистів на нашу землю - почалось планомірне і послідовне знищення єврейського народу. Розстрілювали по-звірячому, цілими сім'ями. Офіційний список розстріляних 16 лютого 1942 року - 783 загиблих, решта – 180 невідомі (існує думка, що їх було значно більше).

Л.І. Солгутовський у своїй книзі «Нариси з історії Гайворонського краю» так описує події тих днів: «...На світанку 16 лютого 1942 року в Хащувате було стягнуто чи не всіх поліцаїв району, усього десь 50-60 запроданців. Все було наперед продумано, розраховано. Окремим сім'ям, ще задовго до цього жахливого дня, не дозволяли жити в своїх будинках, в одну хату зганяли по 4-5 сімейств, реєстрували їх і видавали їм спеціальний номер будинку, заборонивши під загрозою розстрілу далеко відходити від нього. 12 лютого погнали всіх чоловіків чистити від снігу яму - глинище, яка пізніше стала для них, їхніх жінок, дітей і близьких могилою. В самий день розстрілу між поліцаями були розподілені обов'язки. Одні - заганяли населення до клубу, другі - з клубу конвоювали його до місця знищення, третя група безпосередньо проводила розстріл, а решта - як голодні собаки, тягли з опустілих від мешканців хат все, що довгими роками наживалось чесною працею людей. ...З кінотеатру о 8 годині ранку вивели першу групу - 20 чоловік і розстріляли. Так почалась кривава оргія, сп'янілих від крові душогубів. Крики і стогін дорослих, плач і зойк дітей, глухі постріли і окрики садистів було чути над селом. Діти плакали, звертаючись до матерів. Поліцаї били їх ногами, супроводжуючи удари лайкою. І тоді старші діти брали маленьких на руки і несли до місця, де глибочіли відкриті ями. Автоматна черга обривала їх коротке життя і крик: «мама!». Розправившись з одними, вбивці збирали їх одежу і поспішали за новою партією смертників. Жорстокості поліцаїв не було меж. Особливо скаженіли під час розправи з жінками. Останні відмовлялися роздягатися, кричали. У відповідь лунали автоматні черги... Тих, хто ховався від смерті, чекала ще гірша участь. Як дикі звірі рискали по закутках поліцаї, вишукуючи здобич і убивали шматком заліза. Так по звірячому було вбито 56 чоловік.... Розстріли продовжувались декілька днів, і 20 лютого все було закінчено. В селі Хащуватому розстріляли більше 1000 громадян єврейської національності, з – поміж яких 376 дітей. Всі ями і вся площа біля них були залиті кров'ю. Будинки євреїв були пограбовані. Так було знищено єврейське містечко, яке проіснувало декілька віків.

Дивом уціліла 11 - літня Віра Ташлицька. Ось її спогади про той кошмар: «Вранці, в понеділок 16 лютого 1942 року, у наш будинок увірвались німецькі холуї – поліцаї. З криком: «Ану, виходь!» вигнали всіх - дідуся, бабусю, маму, старшу сестру, двох братиків і мене - на двір і повели в колишній сільський клуб. Навколо клубу стояли німці з кулеметами. Діти кричали, жінки плакали і голосили. Поліцаї сипали погрозами. В цім сум'ятті загубила рідних. Пролунала команда: «Чоловіки, виходь!». Відібрали двадцятьох, потім ще стільки ж. Люди все надіялись на щось, але коли через деякий час поліцаї скидали в клубі на купу одяг тих, кого недавно брали, всі зрозуміли: виводять на розстріл. Після чоловіків почали забирати жінок. Скільки це тривало, не знаю. Та ось прийшла й моя черга. Привели нас до місця, де до війни добували глину. В цей час пролунали постріли - це розстрілювали попередню партію. Нам наказали роздягатися (у кого був добротний одяг, того роздягали догола). Я залишилась у платтячку. Нас підвели до краю глинища - воно вже було майже повне трупів - і поставили на коліна лицем до вбитих. Від страху я зажмурилась і заткнула пальцями вуха в чеканні пострілу. Прозвучав залп, я зігнулась, мене штовхнули, мабуть, прикладом. Упала на трупи і, очевидно, втратила свідомість... Уже темніло, палачі збиралися йти. Вони сміялись, жартували, ніби зробили добру справу, а не знищили майже 1000 людей. Нелюди, страхітливі чудовиська! Коли вони поїхали, я вибралась з-під трупів і оглянулась. Яма дихала, стогнала, ворушилась... Я доторкнулась до холодних сестер і братика, вилізла з ями і побігла. Бігла по снігу, мене трясло. Постукала в одну хату - мовчать, в другу - відчинили. Господарі завели до хати, обмили, попрали закривавлений одяг і поклали мене на теплій печі. Та спати я не могла, мене переслідували кошмари. Вже пізніше дізналась в родину Терентія Захаровича Дзями». Через кілька днів дівчинку відправили в сусіднє село Салькове, де до кінця війни її переховувала сім'я Левицьких…»

Одразу після війни біля села Хащувате було споруджено скромний меморіал — основним будівельним матеріалом стала глина з місцевого кар’єру. У тому ж році Державна військово-медична комісія з розслідування злодіянь гітлерівців та їх поплічників на окупованій території СРСР розкопали ями в глиняному кар’єрі села Хащувате. В ямах було виявлено тіла 975 розстріляних....

Впродовж не одного десятка років, 16 лютого та 9 травня, на єврейському цвинтарі та біля обеліску Слави (де на двох стелах викарбувані прізвища близько 200 жителів села єврейської національності, що пропали безвісти ) в центрі с. Хащувате збираються люди. Вони приїздять із різних міст України, близького та далекого зарубіжжя - Росії, Узбекистану, США, Ізраїлю, Німеччини. Приїжджають сім’ями, разом з дітьми і онуками, щоб згадати своїх рідних, що лежать у цих братських могилах. І це не організований мітинг. Люди самі добираються сюди кожного року, в будь-яку погоду, щоб вшанувати безвинно убієнних. Глибоко в душі пам’ятаючи про велику трагедію. І вважають своїм обов’язком у цей святковий, водночас і скорботний день, відвідати пам’ятні місця.

У квітні 2013 року Міністерство культури України оголосило місце розстрілу на єврейському кладовищі пам’ятником культурної спадщини місцевого значення і внесло до державного реєстру пам’яток. Земляк, заслужений будівельник Росії Борис Ташлицький висловив ідею спорудження на місці розстрілу величного меморіалу. Одразу ж створили опікунську раду з організаційних питань. Було створено благодійний фонд «Меморіал Хащуватської трагедії», правління якого очолив заслужений журналіст України, редактор газети «Украина-Центр» Юхим Мармер. Перші пожертви на будівництво меморіалу надійшли від Бориса Ташлицького, Іларіона та Юхима Мармерів, Леоніда Купітмана, Леонарда Лідберга, та композитора Ігоря Крутого (який родом із Гайворона). Після вирішення організаційних питань, восени 2013 року розпочалося будівництво меморіалу. Керувати цим нелегким процесом опікунська рада довірила своєму земляку, одному з перших ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС Віктору Бевзенку. Всього на будівництво меморіального комплексу було витрачено близько мільйона гривень....

Миле Хащувате,
Серцю рідний край.
Обрієм крилатий
Бузький водограй.

Небо синьооке,
Сонцем на поріг.
Відчуття глибоке
Пройдених доріг.

І думками лину,
У небесну вись.
В сонячну долину
Де гуляв колись.

Ластівка у хмарах
Радісно співа.
Пошепки у травах
Вітер завива.

І село квітуче
В пахощах весни.
І ланів родючих
Кращих не знайти.

В Хащувате мрію
Завітати знов.
І в душі зігрію
Батьківську любов.

Ответить