​Який з тебе комунальник?

29.07.17, 10:00

Нестеренко Анна обіймала посаду заступника міського голови Світловодська з питань житлово-комунального господарства, архітектури та містобудування. Там вона стикнулась із усіма “бонусами” жінки на посаді – недовіри до компетенції, плітками щодо стосунків з міським головою, а часом – з відкритими образами і вказівками “йти борщі варити”. Як працює жінка, що хоче змінювати міську інфраструктуру на краще, Анна Русавська (на момент інтерв’ю вона вже вийшла заміж і носить прізвище чоловіка) розповіла Ользі Гріднєвій спеціально для сайту “Тусовка”.

Призначити Анну на посаду заступника міського голови, що опікуватиметься питаннями комунальної сфери, було вольовим рішенням мера, оскільки він – бізнесмен, і був знайомий з Анною, яка також працювала у комерційній структурі.

- Так ми познайомились. Ця сфера не мала жодного відношення до комунального господарства чи архітектури. Він бачив мій натиск, моє прагнення щось робити і зрозумів, що хоче бачити мене частиною своєї команди, - розповідає Анна.

- На момент, коли ти прийшла у комунальну сферу, який мала досвід?

- Я працювала заступником начальника торгівельного відділу у великій дистриб’юторській компанії. У мене в підпорядкуванні було близько 50 торгівельних агентів, при чому переважно це були чоловіки. Якось так складалось. Там взагалі не було питань щодо статі: комерційна структура, ми працювали як одна команда, головним був результат. Були такі істоти “без статі”. (сміється)

Коли отримала пропозицію попрацювати у “комуналці” – була дуже здивована. Ставила собі питання, чи справлюсь, бо я і комуналка – це було як небо і земля. Але, вивчивши структуру комунального господарства, я зрозуміла, що є підприємства, кожне з яких відповідає за свій сектор роботи і, власне, моя задача – правильно побудувати їх роботу і взаємодію. Моєю задачею, як керівника управління, звичайно, не було взяти мітлу і йти замітати. Моя задача полягала в тому, щоб у кожному підрозділі люди належно працювали. Тому я погодилась. Тим більше, що для мене це був такий виклик, а я виклики люблю.

Як відомо, кандидатури на посаду зступника місткого голови затверджують депутати. Мене затвердили з третьої спроби, бо це була політика, йшла торгівля за посаду секретаря міськради. І я стала такою персоною для маніпуляцій. Але я була важливою для команди, тому стала першим заступником. Всі навколо намагались цим маніпулювати.

- Як ти влилась у команду?

- Коли я прийшла на посаду, перші три-чотири місяці – це були “притирання”. Тим більше, що керівниками абсолютно всіх комунальних підприємств були чоловіки. Абсолютно всіх. Звичайно, вони дивились на мене, як на дівчинку: 29 років, сукня, підбори, жодного дня не працювала в комунальній сфері. Всі дивились на мене з таким великим питанням у погляді, очікували прокола.

Втім, з чоловіками працювати я не боялась, досвід керівної посади мала і за кілька місяців ми почали слухати і розуміти один одного, я стала ставити чіткі завдання, вимагати результата. Але це було півбіди. Я розуміла, на що йшла, це був усвідомлений крок.

- А в цей період, як ти опановувала нову для себе сферу? Що робила?

- Я одразу почала їздити, дивитись на досвід інших міст, де це можна було зробити. Я телефонувала, домовлялась про зустріч, їхала, розпитувала: “Як працюєте? Яка у вас структура ЖКГ?, Яка організація роботи?”. Досконало вивчила структурне дерево у нашому місті: хто за що відповідає, у кого які рамки повноважень. З’ясувала, який у кого колектив, де скільки людей. Дізналась, як це все працює, кому треба телефонувати у яких випадках. Паралельно вивчала законодавство. Звичайно, не сталось не за один день. Але кожного разу, коли виникало питання, я шукала способи його розв’язати. Я чітко розуміла, що я - людина, у мізку в мене не комп’ютер і я не маю необмежених можливостей. Проте працювала по максимуму.

- Коли ти почала ставити конкретні завдання своїм підлеглим, чи змінилось ставлення до тебе з їх боку?

- Так, звичайно змінилось. Врешті мені дуже подобалось, як ми співпрацювали. В моїй команді були люди різного віку: наймолодшому керівнику ЖЕКу було десь тридцять років, найстаршому – майже 70 чи, навіть, трохи більше. Вони були такої “радянської” закалки, щиро вірили, що комунальник має бути “дремуч, могуч и так дальше”. Але в жодному разі це не має бути дівчина. І з цим стереотипом я стикалась завжди і всюди.

Проте, згодом вони побачили, що я реагую, приймаю рішення, їду куди треба: неважливо – чи це сміттєзвалище, чи об’єкт каналізації. Я не боюсь нічого. Вони почали це цінувати. Відверто казали мені: “Анно Андріївно, дуже раді, що ви робите свою роботу, а не перекладаєте на наші плечі. Свій шматок ви тягнете”. І вони розуміли, що якщо у нас проблема на сміттєзвалищі, я піднімусь і поїду, не злякаюсь. Я завойвуала їх повагу і далі вже мала їх величезну підтримку. Вони за мене були горою і я відчувала це, і також цінувала, бо цей момент колосальної чоловічої підтримки був надзвичайно важливим.

- А хтось намагався бунтувати проти тебе? Якось так “вказати дівчинці її місце”?

- Спочатку – так, були спроби. Наприклад, була ситуація, коли сталась пожежа на міському сміттєзвалищі, Я туди несподівано приїхала – прям з кабінету, у костюмі, на підборах. Там, звичайно, бруд... І депутат райради просто став скандалити, кричати на мене. А коли я запропонувала йому спокійно спілкуватись, як колеги, як люди, що працюють в комунальній сфері, він почав кричаті мені: “Хто комунальник? Ти - комунальник? Та тобі лише вдома борщі варити! Ти – нафарбована дівчинка. Тому сідай у машину і їдь звідси”.

Були і такі підлеглі, особливо старшого віку, які працюють ще з радянських часів, які на психологічному рівні намагались вивести з рівноваги, кпинили мене. Допомогло мені вміння тримати себе у руках. Я не дуже вразлива, такі ситуації мене особливо у стрес не загоняють. Такого було багато.

Коли працівники звикають до тебе, вони починають тебе приймати, такі речі зникають.

Набагато гірше, що у пересічних громадян дуже сильний стереотип. І коли йдуть звернення... Комунальна сфера – це система життєзабезпечення міста. З цього починається кожний день кожно мешканця: світло, газ, вода, тротуар, під’їзд. Постійно телефонують, постійно приходять, завжди є люди у приймальні. І я бачила сумніви людей: “Чи зможе вона розв’язати проблему?”.

В мене є одна біда, яка мене колись згубить (сміється). Я дуже люблю пересічних громадян. Я обожнюю цих людей. І коли вони приходили до мене скандалити, я завжди розуміла, що ці скандали – не від легкого життя, де в них все круто і просто нікуди діти зайву енергію. Я завжди розуміла, що вони вимагають елементарних базових речей, на які вони заслуговують як цивілізовані люди. Натомість іноді – це просто умови кам’яного віку. Просто страшно було. Коли ставишся до людей із розумінням, розумієш, що людині дуже погано і, можливо, я – його остання надія, бо далі йти нікуди. І від цих бабусь і дідусь я постійно слухала: “Що така молода дівчина може робити у “комуналці”? Я ніколи з цим не сперечалась, бо найліпший показник і для них і для мене – це результат.

- Чи були ситуації, коли спочатку ображали, а потім признавались і вибачались? Чи частіше “спускали на гальмах”: “Змогла - працюй далі”?

- Переважно такі ситуації були із городянами, бо підлеглих певною мірою стримує посада. Вони розуміли, що в цієї дівчинки є посада і повноваження, я можу вжити санкції і вони зупинялись. А від городян дуже багато всього чула: “дурненька”, “іди дітей виховувати та борщ варити”.

Були і плітки про мої відносини з мером. Це була просто головна тема, яка обговорювалась, мабуть, місяців вісім і всі просто були впевнені, що імопозантний чоловік шестидесяти років обов’язково має мати мене за коханку. Тут хочу подякувати своєму чоловікові за розуміння. І, найгірше, всі були впевнені, що я і на посаді тримаюсь тільки через те, що є коханкою мера.

- Як твої рідні і друзі ставилась до твоєї роботи?

- Мені дуже пощастило з родиною – вони зажди мене підтримували, всі мої безумні рішення. Коли я оголосила про своє рішення “сімейному комітетові”(це - мама, сестра та чоловік), вони відповіли лише: “Ми в тебе є”. Звичайно, мама хвилювалась, бо в пресі різне писали. Вона читала все це і потім намагалась мене умовляти “Доню, навіщо тобі все це? В тебе була гарна робота, а тепер за цю зарплатню ти погодилась на таке”. Звичайно, не зовсім зрозуміло, навіщо я тягнула на собі міське господарство за зарплатню у 5,5 тис. грн. І “бонусом” - дотемна на роботі, безкінечні відрядження, постійні телефонні дзівнки. Якщо, наприклад, це прибирання снігу – це просто була цілодобова вахта. До того ж я вісм мешканцям давала свій номер телефона. Я була єдиним заступником мера, якому можно було зателефонувати у будь-яку пору доби.

Здорово, що мої рідні ще й допомогу пропонували. Тепер вже по-іншому трохи. Мене чоловік нещодавно запитував, чи повернулась би я на свою посаду, якщоб змінилась команда у міськраді. Я йому відповіла, що пішла би. Він не зрозумів. А я розумію, що пішла би, бо можу щось зробити. Може це звучить якось банально, але так склалось, що я не дуже меркантільна, гроші для мене – не головна мета. А от розуміння, що залишу по собі щось у місті – дуже тішить. Навіть ті маленькі досягнення, які є - десь парк, десь – клумба, десь - ще щось Я кожного разу їду повз і мені так тепло від того, що моїм дітям не буде соромно за мене. Оце для мене важливо. Але якщо я піду ще раз, боюсь, родина мене вже точно не зрозуміє.

- Чому ти пішла з посади?

- Мене зняла рада. Як і призначали, до речі, з третьої спроби. Несподівано посеред року, у вересні, стали вимагати звіт про роботу заступника міського голови. Цей звіт визнали незадовільним, але спочатку не набрали голосів. Проголосували лише з третьої спроби. Загалом це все тягнулось місяців п'ять – сесії, суди. Власне припинити це - була моя ініціатива, бо ситуація просто блокувала роботу. Саме це я запропонувала міському голові. Не могла я просто ходити на роботу і отримувати зарплатню.

Але боротьбу за моє звільнення я не схильна розглядати, як дискримінаційну, що сталась у зв'язку з моєю особистістю. Зараз скоротили, наприклад, заступника міського голови з гуманітарних питань, та потрохи прибрали інших посадовців з команди мера. Це, скоріше, політична війна.

- А коли обговорювали питання про твоє звільнення, не вживали аргументів на кшталт «сидить лялька, давайте її звільняти?»

- Ні, такого не дозволяли собі депутати, бо є ж прямі трансляції сесій і громадськість, зрозуміло, таке не прийме. Проте, часто були такі двознанчні питання меру: «Чого саме Нестеренко для вас така важлива? Чого саме її так захищаєте? Це ж звичайний заступник!». Постійно натякали на те, що є якісь специфічні причини мене цінувати.

- А як щодо тебе? Чи намагалась ти колись досягти чогось через гендерні стереотипи?

- Знаєш, мене завжди оточували класні чоловіки. І я їх всіх дуже поважала. І від них отримувала повагу у відповідь. При цьому я абсолютно не проти проявів уваги – коли мені двері відчиняють, якісь компліменти, легкий флірт. Це є і цього багато.

Я дозволяю собі якісь «дівчачі» вчинки. Але для мене важливо, щоб і я, і інші жінки мали можливість самостверджуватись і реалізовувати свій потенціал, у тому числі і професійний. На жаль, жінок часто позбавляють цього. Стереотипи, що жіноче місце – біля плити, відходять потроху, проте жінки вимушені настільки сильно конкурувати, що складається новий стереотип – в нас не сильні жінки, а чоловіки у спідницях.

Для мене абсолютно природньо, що жінка може бути успішною, цілеспрямованою, але при цьому залишатись жіночою, такою «дівчинкою». Одне одному абсолютно не заважає.

- І кілька слів про те, чим ти займаєшься зараз. Як зараз вибудовуються відносини з колегами-чоловіками і жінками?

- Знаєшь, якось так виходить, що з чоловіками відносини в мене простіші. Все чесно, прямо, відкрито. Якщо я говорю – це саме те, що я маю на увазі, а якщо я щось чую – це як раз те, що чоловік хоче сказати. На жаль, з жінками складніше. Мабуть, конкуренція така висока. Саме це я відчуваю у відносинах з деякими колегами -жінками.

Зараз в мене одночасно кілька робіт. Я обіймаю посаду заступника директора Парка інвестицій. І в цій роботі маю два великі особисті проекти. Перший – це будівництво великої сонячної електростанції поблизу Кропивницького – наразі триває оформлення документів, землі. Запрацює вона наступного року.

Це один крутий проект, який я саме зараз просуваю – це переробка синьо-зелених водоростей (того, чим «квітне» наш Дніпро) на біогаз і органічні добрива. Працюю з інвесторами з Лондону зараз дуже багато, німецькі інвестори цікавляться поектом…

І ще працюю у громадській організації - «Агентство розвитку територій», як девелопер, тренер. Нещодавно отримала сертифікат тренера по децентралізації. Тут мені подобається все, що стосується розвитку територій, тому що попрацювавши у ЖКГ я знаю, який потенціал у нашої країни, скільки у нас грошей, і, на жаль, куди вони діваються… Я поки не розумію, як це змінити, але це має змінитися.


Текст – Ольга Гріднєва. Фото – з особистого архіву Анни Русавської


PlanA - Майбутне варто планувАти

Комментарии

Еще нет комментариев к этому материалу. Будьте первым!
Напишите ваш комментарий
Комментарий:

ПОСЛЕДНИЕ КОММЕНТАРИИ

Вікторія .Частный зоопарк в селе Озера
Таня, в комментариях люди пишут, что зоопарк закрыт
Olena T.Развлекательный комплекс "Velvet"
Отвратительный сервис и алкоголь.
Вікторія .Фестиваль вуличної їжі запропонує містянам понад сотню…
Спасибо, Женя! Обязательно учтем. На этом фестивале наняли двоих людей на уборку - оказалось мало, на следующем…