​З Кропивницького до Чернігова на електричках або Як я став мандрівником

12.10.18, 12:00

На сайті "Тусовка" - ура! ура! - тепер працюватиме ще один журналіст. Знайомтеся, його звати Сашко Нікітін, він студент журфаку і команда "Тусовки" рада його вітати та пропонує вашій увазі його перший матеріал - про подорожі...

Олександр Нікітін
Олександр Нікітін
Ця подорож планувалась мною ще з весни. Тоді, в думках про майбутні літні канікули, я найбільше за все хотів просто вийти із своєї зони комфорту і навіть уявити собі не міг, що вийду з неї так далеко — на цілих п'ятсот кілометрів від рідного дому, вперше в житті приїхавши на північ України, до того ж таким достатньо специфічним способом. Проте, про все по порядку.

З усіх існуючих транспортних засобів, залізниця завжди була для мене чимось особливим. Ще з дитинства, відпочиваючи у бабусі, я не пропускав жодного потяга, який курсував через окраїни села, завчасно вибігаючи на город для того, щоб поглядом провести його в далечінь. По секрету кажучи, ця звичка залишилась зі мною і до сьогодні. Тож, чуючи гудок машиніста , я так само як і в дитинстві, кидаю все та біжу виглядати черговий потяг.

А тоді ж, коли я був маленьким, мого захоплення залізницею вистачило для того, щоб натягати до двору з вулиці та найближчої пилорами всіляких гіляк та дерев'яних брусочків, перетворивши бабусине подвір'я на суцільне залізничне полотно, де були навіть пасажирські станції та цілі вагонні депо. Наступна хвиля інтересу до залізниці з'явилась у мене вже в школі, коли єдиним, що я запам'ятав із курсу географії, була карта залізничних доріг України. Дивлячись на цю розгалужену систему віток, я вперше почав задумуватись про те, що непогано було б кудись поїхати саме залізницею. Тоді ж, я натикнувся в інтернеті на блоги людей, які називають себе вдальрайдерами, тобто людьми, які подорожують залізницею, однак використовуючи при цьому не пасажирські потяги , а виключно електрички та приміські потяги. Мені стало цікаво, як далеко можна заїхати на електричках, стартувавши з Кропивницького. І прочитавши весною захоплюючу історію про подорож тих самих блогерів-вдальрайдерів до Ніжина та Чернігова, я вирішив, що за будь-яку ціну маю потрапити туди. За допомогою сайту з розкладом електричок, я досить швидко склав план своєї майбутньої подорожі. Якщо виїхати зранку, то до кінцевого пункту призначення прибудеш в обід наступного дня. Подумаєш дрібниця! Всього доба без сну, так тоді безрозсудливо та поспішно подумав я. Отож, маршрут був складений, залишилось лише дочекатись літа та втілення в реальність мрій про першу свою подорож .

І от цей день таки настав! З моменту планування подорожі сталися деякі зміни. Зі мною зголосився поїхати мій друг, який однак в ніч перед виїздом відмовився, посилаючись на якісь раптові справи. Ця новина застала мене зненацька, бо я вже був налаштований на спільну поїздку, а тут практично перед самим її початком знову залишився один. Тут то і почали виникати перші сумніви і я хотів було навіть відмінити подорож, однак, маршрут вже був складений, рюкзак спакований, тож вмикати задню було пізно. Я чи не вперше в житті вирішив відкинути усі сумніви та залишити їх вдома, а в подорож з собою взяти якщо не друга, то хоча б наполегливість, цілеспрямованість та жагу до відкриттів. З такою компанією я і вирушив з ранку на вокзал.

До цього залізницею я їздив лише до бабусі і десь 1/3 мого маршруту йшла за схожим напрямом, тож першочергового мої відчуття були такими ж самим як і під час поїздок до бабусі. Тож, в першій електричці свого маршруту з Кропивницького до Знам'янки я ще , напевно, навіть і не усвідомлював всю тривалість поїздки, і всю дорогу просто дивився в вікно, слухаючи при цьому музику в навушниках. До Знам'янки електричка приїхала приблизно об 11:30. До наступної пересадки мені треба було чекати півтори години. За цей час я встиг підкріпитись бутербродами, які мама наготувала в дорогу на двох, розраховуючи ще й на друга, однак я так і не наважився сказати їй, що їду один. Зрештою, і їй спокійніше і мені бутербродів більше дісталось. Втамувавши голод я раптом поглянув на годинник, який висів на стіні, перед виходом із зали очікування. Усвідомлення того, що найближчі дві ночі, з урахуванням повернення додому, доведеться провести без сну змусили мене засумніватись у доцільності того, що я роблю. Хотілось замість квитка на наступну електричку до станції імені Тараса Шевченка, що в місті Сміла, залізти в електрику, яка практично в один і той же час, відправлялась в зворотному напрямку через Кропивницький. Однак, таки опанувавши себе я вирішив хоча б щось в цьому житті довести до кінця і все таки сів в електричку по направленню до Сміли, тримаючи в голові той факт, що звідти ще буде можливість, плюнувши на все, поїхати до бабусі. О 13:15 електричка відправилась від другої платформи.

Станція Гребінка - фото з сайту Grebenka.com
Станція Гребінка - фото з сайту Grebenka.com
За вікном проминали вже добре знайомі та вивчені на пам'ять станції. Це був останній відомий для мене відрізок, оскільки раніше у Смілі я завжди пересідав на дизель-поїзд до Умані, а цього разу мені довелось їхати у напрямку полтавської області — до станції Гребінка. У Смілі на пересадку в мене було 40 хвилин. Придбавши квиток, іду у напрямку дизеля, на який вже почалась посадка. Тут мені доводиться відчути перший дискомфорт.

Порівняно з просторими 8-ми вагонними електричками, на яких я їхав до цього, 4-х вагонний дизель-поїзд виглядав зовсім не затишно, до того ж, всі місця з затіненої сторони вагону вже були зайняті, тож довелося сісти просто під палючим літнім сонцем. “Ех, а курив би менше, то можливо встиг би сісти в тіні...”, - засмучено подумав я про себе. Через кілька зупинок усі сидячі місця виявляються зайнятими, однак справжній кошмар починається в Черкасах.

Дизель-поїзд “Шевченко-Гребінка” - фото з сайту Grebenka.com
Дизель-поїзд “Шевченко-Гребінка” - фото з сайту Grebenka.com
На платформі стояло настільки багато пасажирів, що здалось ніби половина від всього населення кудись виїжджає. Після 10-ти хвилинної зупинки, вагон був заповнений стоячими людьми практично від початку і до кінця. При цьому, вразила жіночка, яка попри таку щільність пасажирів не втрачала надію продати їм холодну воду та морозиво. Через духоту та давку в вагоні, навіть шикарні види Дніпра не сприймались належним чином. Тоді я думав про те, що якщо пекло таки існує, то воно виглядає не інакше як один з вагонів дизель-поїзда сполученням “Шевченко-Гребінка”. Коли ж, практично перед самим прибуттям до Гребінки сонце нарешті збавило свою активність, а в вагоні залишилось менше половини сидячих пасажирів, у мене вже не було бажання про щось жалкувати, я просто радів тому, що вийшов живим з цього пекла. І хоч Гребінка була для мене абсолютно чужим та незнайомим містечком, не встиг я вийти з дизелю, як мене вже обступив цілий натовп людей.

З одного боку — це були бабусі, які перебиваючи одна одну закликати купувати холодну воду та пиріжки, а з іншого — цигани, які розповідали чергову легенду про те, як мене прокляли в дитинстві і лише 20 гривень можуть врятувати мою душу. Трохи шокований такою увагою до своєї скромної персони, я віднікуючись пробираюсь крізь цей натовп та думаю про те, що ж робити далі. Наступну електричку мені чекати практично шість годин, майже до другої години ночі. Помилувавшись з пішохідного моста красою вокзалу та навколишніх видів, вирушаю в пошуках найближчого магазину. На щастя, він був зовсім недалеко від вокзалу, тож придбавши воду та продукти , вирішую оглянути місто.

Загалом, Гребінка — класичний приклад містечка, яке відоме в першу чергу завдяки залізничній станції, яка є важливим вузлом, сполучаючи між собою одразу кілька областей. Саме ж місто виявилось доволі контрастним: з одного боку, воно не виглядає безнадійно, і місцеві депутати з білбордів закликають зробити Гребінку процвітаючою і в це дуже хочеться вірити, допоки трохи відійшовши від центру не помічаєш старі повалені будинки. Бажання іти далі по цій вулиці не було, тож допоки не стемніло я вирішив прогулятись цією ж вулицею, тільки у зворотному напрямку. І першою скульптурою яку я побачив у місті був...ні, не пам'ятник Євгену Гребінці, а хоч і скромний, однак доволі симпатичний бюст Тараса Шевченка. Поруч з ним знаходився меморіал в пам'ять воїнів, які загинули під час Другої світової війни. Навіть такі скромні і доволі типові, як для міст подібного типу, пам'ятки змусили мене ходити з практично широко розкритим ротом, бо це було дійсно щось нове та небачене для мене. На вокзал я повернувся десь о 22 годині, коли сутінки вже почали вкривати небо, тож я ще раз насолодився неймовірною атмосферою вечірньої станції, дивлячись на прекрасні краєвиди з того самого моста. Я дуже шкодував, що не маю фотоапарата, а мій телефон і близько не може відтворити ту непередавану атмосферу. Тож, нагодувавши кількох комарів, я вирішив, що час і самому трошки підкріпитись, тим паче часу в мене було ще вдосталь.

Жадібно ковтаючи останки бутербродів, я напевно вже й був радий, що друг зараз не зі мною, на відмін від бутербродів, які були на нього розраховані. Десь через півгодини, коли я закінчив свою трапезу, остаточно потемніло. Вечірня прохолода почала торкатись плечей, тож взята про всяк випадок кофта уже не виглядала як зайвий мотлох. Хоч вона і займала доволі багато місця в рюкзаку, однак зайвою точною не стала і ще раз довела, що мама — завжди права і набагато краще що потрібно, а що ні.

Решту часу я скоротав за тим, що просто ходив по перону та слухав музику. Дивне відчуття, коли в подорожі, навіть музика в такі моменти звучить якось особливо. Не знаю, скільки кіл я так намотав, однак час пройшов для мене досить швидко, і от наступний дизель-поїзд на моєму шляху, сполученням “Гребінка-Ніжин” розпочинає посадку. Не зважаючи на регулярні зустрічі на території вокзалу, в середині дизелю неблагополучних пасажирів так би мовити, помітно не було. Намотані по перону кола дали про себе знати, тож відчуття втоми оволоділо мною. Дочекавшись перевірки квитків, я нарешті поклав рюкзак під голову та готовий був заснути.

Миколаївський собор у Ніжині - фото з сайту chernihivregion.travel
Миколаївський собор у Ніжині - фото з сайту chernihivregion.travel
Нормальним сном це звісно ж назвати навряд-чи можна, оскільки десь вже через півтори години почало світати, тож моя вразлива натура, забувши про сон почала з непереборною цікавістю розглядати пропливаючі за вікном краєвиди. До Ніжина дизель прибув о 5 годині ранку. Місто зустріло мене погожою сонячною погодою та таким собі стихійним міні-ринком, який розкинувся просто на одній з платформ. Минаючи це “полє чудєс” я нарешті знаходжу більш-менш тихеньке місце відведене для куріння. Ранкова прохолода та ніч без сну неабияк розтрусили моє тіло, тож я поспішив до привокзального кафе купити гарячого чаю та булочку. Спати на диво не хотілось, хоч на дворі і була лише п'ята година ранку, однак жвавість, яка панувала на вокзалі, надала сил і мені, тож трошки прогулявшись станцією я вирішив іти в місто. Це — звичайно вже не Гребінка, Ніжин дуже багатий на всілякі унікальні пам'ятки, однак єдине, що я знав тоді, це приблизне місце розташування пам'ятника ніжинському огірку. І те, я б напевно не був би собою, якби не заблукав у трьох соснах. Попри те, що пам'ятник огірку знаходився практично на відстані витягнутої руки, мене все ж понесло у зовсім протилежному напрямку.
Пам’ятник Ніжинському огірку - фото з сайту Mynizhyn.com
Пам’ятник Ніжинському огірку - фото з сайту Mynizhyn.com
Зрозумів я, що йду не туди, лише коли на горизонті замаячила табличка, яка вказувала напрям на сусідні міста та села. Второпавши, що йду в напрямку виходу з міста, я роздратовано пнув ногою камінець і зрозумів, що без гугл карт мені ніяк не обійтись, тож я вирішив більше не імпровізувати та довіритись виключно інтернету, який і привів мене до потрібного пам'ятника, а вже звідти вказав дорогу до центру.

У підсумку, Ніжин перевершив усі мої очікування, бо для мене він не схожий ні на одне з міст в яких я бував до чи після того. Однак, усвідомлення того, яку ж красу я бачив, прийшло до мене набагато пізніше, уже після повернення додому. А поки ж мною оволодівав так би мовити спортивний інтерес, хотілось побачити та сфотографувати всього і побільше, нехай навіть і на не найкращу камеру телефону, однак зараз, ці фото значать для мене дуже багато, а їхня недосконалість сприймається як своєрідна особливість. До того ж, скільки фотографій в мене б не було, однак жодна з них не передасть те, що відбувалось тоді зі мною на емоційному рівні. Власне тому, я менше зосереджую увагу на конкретних пам'ятках міста а більше стараюсь приділити увагу емоційній складовій подорожі, оскільки поїздка куди-небудь — це вже своєрідний вихід за грані чогось звичного та буденного.

По дорозі на вокзал я був приємно вражений Ніжином. Навіть і в думках не було скаржитись на те, що я таки вирушив у цю подорож. Гуляючи по затишним вулицям міста відчуваєш себе зовсім інакше, просто насолоджуєшся моментом, не думаючи ні про що зайве. Отож, захоплений красою Ніжина, я якось і не помітив, як прийшов знову на вокзал. І здавалося б, на цьому можна було закінчувати подорож, хорошого так би мовити, потрошки, але по переду мене ще чекала фінальна електричка на шляху до міста, яке було головною метою мого візиту — Чернігова. Однак, мені так сподобався Ніжин, що здавалось, ніби на Чернігів не вистачить емоцій та і просто сил. І де в чому, такі думки виявилися пророчими, оскільки без ложки дьогтю в цій бочці меду, під назвою “моя перша подорож” все ж не обійшлось.

Коли я сів електричку мене опанував якийсь дивний тоді для мене прилив сил та бадьорості. Пам`ятаю. як тоді навіть продумав, що вже пройдений шлях - це дрібниця і я б так міг подорожувати цілу вічність. Однак, як же я тоді поспішив з висновками. Десь хвилин за 20 після відправлення електрички, мене так само раптово охопила колосальна втома та сонливість. Ні краєвиди за вікном, ні музика в навушниках не змогли відволікти від цього стану.

Залізничний вокзал в Чернігові - фото з сайту Chernihiv.post.net
Залізничний вокзал в Чернігові - фото з сайту Chernihiv.post.net
Дорога до Чернігова стала справжнім випробуванням, бо я фактично спав на ходу і довелося докласти чималих зусиль для того, щоб остаточно не відключитись. Звичайно, про Чернігів я вже дещо знав до цього і в моїх планах були місця, які я хотів там побачити. Однак, страшенна втома зруйнувала практично всі мої плани. Мій виснажений мозок уже не сприймав навіть гугл-карти, які, здавалося, вели мене кожного разу у невірному напрямку. Тоді я зрозумів, що за браком сил та часу, навряд-чи зможу дійти до тих пам`яток, які запланував відвідати. Я просто йшов прямо, нікуди не звертаючи, для того, щоб не загубитись. Здається, я навіть вийшов до центральної площі. Напевно, далі розпочиналось найцікавіше, але в мене вже просто не вистачало часу для того, щоб все подивитись. Розвернувшись в зворотному напрямку я знову пішов на вокзал. Звичайно, я трохи засмутився через те, що побачив так мало, однак, все це стало для мене чудовим приводом повернутись до Чернігова знову.

І хоч, фінал моєї поїздки вийшов не дуже продуктивним, але він став моїм першим досвідом. Хоч як би я не втомився за увесь час проведений в дорозі, бо окрім цього, було ще й повернення додому, яке також зайняло цілу добу, та перша подорож стала своєрідним імпульсом. Окрім Ніжина та частково Чернігова, цього літа , так само електричками, я їздив у Кременчук, Полтаву, Прилуки та Черкаси. Зараз же, я знову не можу дочекатись чергових канікул, бо план та графік моїх майбутніх подорожей вже складений, тож залишається лише втілити мрії в реальність.


текст - Олександр Нікітін, фото - з сайтів Mynizhyn.com, Grebenka.com, chernihivregion.travel та Chernihiv.post.net


PlanA - Майбутне варто планувАти

Комментарии

Еще нет комментариев к этому материалу. Будьте первым!
Напишите ваш комментарий
Комментарий:

ПОСЛЕДНИЕ КОММЕНТАРИИ

Вікторія .Частный зоопарк в селе Озера
Таня, в комментариях люди пишут, что зоопарк закрыт
Olena T.Развлекательный комплекс "Velvet"
Отвратительный сервис и алкоголь.
Вікторія .Фестиваль вуличної їжі запропонує містянам понад сотню…
Спасибо, Женя! Обязательно учтем. На этом фестивале наняли двоих людей на уборку - оказалось мало, на следующем…