Не даремно прожити день, не даремно прожити життя
Усе, що притаманне жінці і ще трошки добра - так можна сказати про Людмилу Вешневецьку, лідерку місцевого самоврядування, гарну господиню, уважну людину і щиру співрозмовницю. Портрет її як керівниці - то палітра кольорів, насичених подіями, розбавлених у буденності днів. Але навіть у сірому сьогоденні подвиг жінки - бути жіночною у всьому.
Людмила Дмитрівна Вешневецька - в органах місцевого самоврядування працює з листопада 2010 року, пройшла повну каденцію, вдруге стала депутакою міської ради у жовтні 2015 року, обійняла посаду секретаря - з 10 листопада 2015 року. Вона говорить:" З кожним роком роботи впевнююсь у тому, що від можливості роботи людям добро, допомогти їм у вирішенні проблем, які їх турбують, отримуєш задоволення і відчуваєш, що ти не даремно прожив день."
- Успішні жінки схожі: гарна родина, кар'єра, яка Ваша біографія?
- Я, Вишневецька Людмила Дмитрівна, 02.05.1958 року народження, народилася і все життя прожила в м. Новоукраїнка. Маю дорослого сина, який живе в Київській області. На даний час проживаю одна. Більшість свого часу проводжу на роботі. Але вважаю себе щасливою і самодостатньою.
- Ваші поради, на що слід звертати увагу всім, хто хоче досягнути успіху у житті?
- Я відповім так - вміння слухати людей і любов до ближнього.
- Ви спілкуєтесь з іншими успішними жінками? Чому Вам це важливо?
- Спілкуюся, але останнім часом дуже важко виділити на це час. Важливо для мене тому, що я можу почути оцінку , нехай і суб’єктивну, моїх думок і рішень.
- Ви маєте державну відзнаку за роботу в органах самоврядування. Що особисто для Вас це значить?
- Я дуже вдячна міському голові Олександру Корінному та трудовому колективу, який висунув мою кандидатуру на нагородження „Орденом Княгині Ольги“ ІІІ ступеня, це висока оцінка мого скромного вкладу в спільну справу і, звичайно, стимул для мене працювати, не покладаючи рук.
- Ви маєте нагоду звернутись до читацької аудиторії і розповісти їм одну з історій зі свого життя, яка стала для Вас значимою і може бути повчальною для інших.
- Такі історії не рідкість для працівників органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади, коли за порадою, за підтримкою до посадових осіб звертаються прості люди. Але ця історія вразила мене безмежно. У кінці вересня минулого року до мене звернулася жінка 1926 року народження, прийшла сама і попросила допомоги щодо влаштування до інтернату для одиноких людей похилово віку. Після вивчення питання виявилося, що вона має прийомну доньку, яку удочерили з покійним чоловіком ще маленькою 40 років тому. Дочка на час звернення проживала окремо, разом з бабусею проживав дорослий онук, якого вона виростила і виховала. Онук ніде не працював, жив тимчасовими заробітками і на пенсію бабусі. За вікном закінчувався вересень, а дров і вугілля у бабусі не було, онук у своїй кімнаті грівся електроопалювачем, а бабуся спала в холодній комірчині. Разом з працівниками управління соціального захисту та лікарнею ми зібрали відповідний пакет документів і вже через місяць пані Ольга могла їхати від своїх „родичів“ до державного закладу, але декілька останніх тижнів вона приходила до мене і просила, щоб відкласти від’їзд, затриматися ще на який час, тому що донька погрожувала їй накласти на себе руку, якщо та буде її соромити. У день від’їзду бабусі до соціального закладу біля її двору зібралися працівники виконкому міської ради, соціального захисту, сусіди, з якими вона прожила останні сорок років. Не було тільки „найрідніших людей“, яким ця сивочола жінка віддала більшу частину свого життя, тепло свого серця і вклала чималі кошти.
- Чи відчували Ви коли дискомфорт через те, що поряд у професії чоловіки? На скільки Вам було легко чи важко співпрацювати з ними? Чи навпаки - з жінками?
- Дуже задоволена тим, що сьогодні працюю в колективі чоловіків, дискомфорту не відчуваю, з ними працювати легко, всі питання вирішуються без зайвих емоцій.
- Кажуть, що після кожної подорожі людина повертається іншою. Яка подорож у Вашому житті пам'ятається досі?
- Велике враження справила поїздка в Карпати. Велич гір, гірські водоспади потічки, краса лісів – надихають силою, бажанням жити. А чого варта любов людей до свого рідного краю, культура? Хочеться переймати і впроваджувати їх досвід на своїй території.
У кінці листопада 2013 року була в туристичній поїздці в Білорусії. За три дні подорожі не бачила жодного папірця чи купи опалого листя. Додому поверталися через м. Чернігів, йшов перший сніг. І у двох центральних парках було по коліна мокрого неприбраного листя. То хіба ж ми не можемо організувати роботу так, щоб все кругом сяяло, радувало очі? А , мабуть, ще не можемо…
- Всі люблять картинки: хто видатні полотна, хто малюнки власних дітей. Від чого радіє Ваша душа?
- З часів роботи в школі дуже люблю дитячі малюнки, які, можливо, є недосконалими художньо, але в них зображені дитячі щирі почуття, добро і любов.
- На чому у житті Ви знаєтесь добре, окрім Вашої посади чи професії?
- Дуже люблю готувати, маю велику мрію - нагодувати всіх голодних і обездолених у нашому місті, створивши якусь їдальню зі смачними сніданками і обідами. Можливо, мою ідею підтримає і настоятель храму Святого Олександра Невського отець Петро.
- Ви любите громадський транспорт? В які розмови зазвичай вслухаєтесь? Які теми там обговорюєте?
- Громадським транспортом користуюся дуже рідко, живу на відстані 0,5 км від міської ради, тому дуже люблю ходити з роботи пішки. Громадським транспортом їжджу до сестри в гості (в м. Олександрію, ловлю розмови, у яких згадується наше місто, проблеми його мешканців).
Дякую за розмову! Успіхів Вам!
Текст – Оксана Войчишина
Цю статтю підготовлено за фінансової підтримки МБФ "Український жіночий фонд" в рамках реалізації проекту “Місцеве самоврядування – жіночий портрет”. Відповідальність за зміст статті несе НРГО “Турбота”. Інформація, яку представлено в статті, не завжди відображає погляди МБФ “Український жіночий фонд”.
Комментарии
Еще нет комментариев к этому материалу. Будьте первым!Что мне даст регистрация?