«Мама весь час очікувала, що чорний «воронок» приїде і за нею». Історія родини більшовички з Кременчука

28.11.21, 16:00

Вона була полум’яною більшовичкою і щиро вірила, що радянська влада – це найвище благо для людини праці. Делегатка Всесоюзного з’їзду робітників і селян, членкиня Центрального Комітету ВКП (б), вона була знайома зі Сталіним і самовіддано служила ідеалам революції. Але сталося так, що ця влада ледь не знищила її саму та її родину. Причому це було двічі: під час Голодомору 1933 року та в 1937 році, коли в СРСР розпочався сталінський терор.

Цю історію розповіла 98-річна Олександра Іпполітівна Гмирко, яка мешкає у Кременчуці Полтавської області. Її мати, Наталія Євстахіївна Пилипенко, була видатною жінкою свого часу. У 1930 році її обрали від Кременчуцької тютюнової фабрики делегаткою XVI з’їзду ВКП(б), що проходив у Москві. Цей партійний форум увійшов в історію як «з’їзд розгорнутого наступу соціалізму». Пізніше вона увійшла до Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету. Це був найвищий законодавчий, розпорядчий, виконавчий та контролюючий орган влади Української радянської соціалістичної республіки у період між Всеукраїнськими з’їздами робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

– Сьогодні ця посада прирівнювалася б до депутатської діяльності, за яку народні обранці у Верховній Раді отримують до 40 000 гривень на місяць. Мама ж займалася партійною роботою абсолютно безоплатно. Незважаючи на її високий соціальний статус, наша родина жила дуже скромно. Не було ні державної дачі, ні автівки з особистим водієм, ні жодних привілеїв. Єдине, що отримувала мама від партійного осередку – це квиток до театру. Це давало нам можливість раз на місяць відвідували прем’єри в театрі. Театральне життя в Кременчуці тоді вирувало. У нас виступали Леонід Утьосов, Віра Марецька, Леонід Собінов, - зазначає Олександра Іпполітівна Гмирко.

Далі наводимо її розповідь.

Олександра Іпполітівна Гмирко (в центрі) із родиною

Із робітниці в делегатки

Моя мама, Наталія Євстахіївна, народилася 9 вересня 1896 року в Кременчуці, який тоді належав до Полтавської губернії. Її родина жила в будинку, котрий на початку ХХ сторіччя побудував мамин батько. Він мав власний фаетон і працював візником. Зароблені кошти вклав у будівництво родинного гнізда, в якому виросло декілька поколінь. Бабуся була домогосподаркою.

У діда з бабою було чотири доньки, всі малограмотні. До школи ходила тільки старша сестра, і то лише два-три роки. Мама хоч і не відвідувала школу, але вміла писати, багато і з задоволенням читала.

Вона рано скуштувала гіркого робітничого хліба. З тринадцяти років гнула спину на тютюновій фабриці. До слова, їх у Кременчуці станом на 1901 рік налічувалося шість, і всі вони виробляли високоякісний тютюн для Російської імперії. Однією з найбільших фабрик володів Самуїл Дурунча. Часто до цеху, де працювала мама, навідувалась інспекція, котра перевіряла умови праці робітників, і Наталку ховали у пакувальних коробках. Коли інспектори залишали цех, вона вибиралась зі схованки і продовжувала виконувати свою роботу.

Плакат в честь XVI съезда ВКП(б)

Мама все життя пропрацювала на «табачці», пройшла трудовий шлях від чорноробки до начальниці укладального цеху. Скільки себе пам’ятаю, вона постійно займалася громадською діяльністю, була активною, її любили й поважали робітники. Напевно, саме через це їй довірили право представляти колектив Кременчуцької тютюнової фабрики на XVI Всесоюзному з’їзді ВКП(б) у Москві. Там вона слухала промову Сталіна, в якій він закликав виконувати п’ятирічку за чотири роки. Загалом мама багато працювала і бувала на з'їздах, зборах та конференціях частіше, ніж удома. Часто їздила до Харкова, де до 1934 року була столиця України. А вихованням дітей займалась бабуся.

Для депутатської діяльності мамі виділили кімнату, де вона приймала відвідувачів. Вона зробила багато добрих справ для кременчужан. Наприклад, домоглася, щобдомікрорайонупровели водогін, бо раніше люди по воду ходили з відрами й коромислом аж на протилежний кінець міста.

Голодомор

Пережили Голодомор і репресії

У 1933 році, коли почався Голодомор, мені було 10 років. Ми сильно голодували, тому що продзагони, які займалися хлібозаготівлею, забирали у селян все, що було в коморі. Нашою рятівною соломинкою була їдальня на тютюновій фабриці, де робітників так-сяк, але годували. Я бігала до мами на роботу, щоб поїсти в їдальні пісного супу. Ми ділили одну порцію на двох, а решту мама виливала в бідончик і несла додому, щоб нагодувати чоловіка, старших сестер, дідуся й бабусю.

Пам’ятаю, мені постійно хотілося їсти, але вдома нічого їстівного не було. Водночас у вітринах магазинів красувався хліб із білого пшеничного борошна, та купити його було неможливо. Тож ми з сусідськими дітьми подовгу стояли біля вітрини, щоб бодай подивитися на той хліб. Він пахнув так, що аж паморочилося в голові. Діти були худі, лише шкіра та кістки.

Одного разу мама доручила мені піти до магазину й отримати хліб за продовольчими картками. Я віддала продавчині картки та отримала 600 грам хліба – денну норму для родини. Але додому я цей дорогоцінний згорточок не донесла. Незнайома жінка заманила мене у підворіття й вихопила буханець із моїх рук. Вона втекла, а я стояла посеред вулиці і плакала, бо розуміла, що моїм рідним тепер не буде чого їсти. Додому йти боялася, тільки й думала: що я скажу мамі? Так простояла до вечора, аж поки не відшукали мене батьки. Вони дуже раділи, коли побачили мене живою і неушкодженою.

Бабушка Шура

А причини для хвилювання були серйозні: у місті часто безвісти пропадали діти. Бабуся казала, що їх посеред вулиці хапали чужі люди, яким нічого було їсти… Таким я запам’ятала 1933 рік.

Дуже тривожним для нашої сім’ї став 1937 рік, коли у країні розпочався «великий терор».Щодня приходили тривожні новини, що заарештували когось із сусідів, маминих співробітників. Забирали і чоловіків, і жінок, навіть тих, у яких були малі діти. Зазвичай НКВС приїздили вночі. Багатьох із знайомих комуністів визнали «ворогами народу» і приговорили до страти. Мама весь час очікувала, що чорний «воронок» приїде і за нею, вона була впевнена, що її також можуть розстріляти. На щастя, нашу сім’ю це нещастя оминуло.

Латиські стрільці - добровольці 3-го Курземського батальону в 1915

Батько – латиський стрілець

Перший чоловік Наталії Євстахіївни помер у 1917 році. Пізніше мама одружилася вдруге. Вона вийшла за Іпполіта Каітановича Путно, мого батька. Він був родом із Вільнюса, служив латиським стрільцем у підрозділах російської армії, сформованих під час Першої світової війни з мешканців Ліфляндської, Курляндської та Вітебської губерній. У 1916 році латиські батальйони перейшли на бік більшовиків, і мій батько також. Хоча мені відомо, що він не був членом партії.

На жаль, я про батька майже нічого не знаю крім того, що в Литві у нього жили мама і сестра. Він був освіченою людиною, але ніколи не розповідав про себе. Напевно, не хотів наражати рідних на небезпеку. Також мені невідомо, яким чином Іпполіт Путно опинився в Україні. У нашій родині про це воліли не говорити. Однак мама не раз переповідала історію їхнього з батьком знайомства. Це було Харкові на початку 20-х років, де Іпполіт Каітанович спілкувався з комуністичним діячем, червоноармійцем Григорієм Радченком. Дружина Радченка була двоюрідною сестрою товариша Путно, і вона звернула його увагу на молоду більшовичку з Кременчука Наталку Пилипенко. Невдовзі латиський стрілець і працівниця тютюнової фабрики побралися.

Іпполіт Каітанович працював до Другої Світової війни майстром на лісопилці. Помер під час евакуації в Ташкенті, місце його поховання невідоме.

Кременчук окупація

Війна, евакуація, повернення

1941 року я закінчила школу з золотою медаллю. Одразу після випускного вечора сіла в потяг і поїхала до Києва, вступати на юридичний факультет університету. Мене зачислили і я страшенно цим пишалась, мріяла про студентське життя. Але цим мріям здійснитися не судилося. 22 червня Гітлер напав на Радянський Союз.

Вже у серпні до Кременчука увірвались гітлерівці. Вони знищували євреїв, розстрілювали комуністів, і мамине прізвище також було у розстрільних списках. Тому мама й батько терміново евакуювалася до Середньої Азії разом з іншими відомими діячами, чиєму життю загрожувала небезпека. А я разом із двоюрідною сестрою Галею поїхала слідом за батьками потягом. Дорогою наш ешелон кілька разів потрапляв під наліт ворожої авіації і, зрештою, був знищений. Тож довелося добиратися з тими, хто вижив: коли підводою, а коли й пішки.

Нам пощастило, ми прилаштувалися до колгоспників, які переганяли стадо корів. Разом із ними перебралися через Волгу і дійшли аж до Сталінграда. Коли Червона армія погнала німців на захід, я записалася до загону, який після бою збирав пусті гільзи, розбиту техніку, покинуту зброю. Металобрухт здавали на завод, де його сортували, переплавляли і виробляли нову зброю.

Свято-Успенський собор в Кременчуці. Листівка поч. ХХ ст

У 1943 році я повернулася до Кременчука, який уже звільнила Червона армія. Місто було не впізнати, воно було майже повністю зруйноване. Але наш будинок уцілів. Невдовзі повернулися мама, бабуся і сестри. Всіх війна дуже змінила. Ми тяжко працювали і покладалися лише на власні сили, бо з нами вже не було ні батька, ні дідуся.

Мирне життя поступово поверталося. Я вивчилась і працювала бібліотекаркою. Мама жила разом із нами і дочекалась онуків. Вона, як і раніше, залишалась активною, життєрадісною і працьовитою.

Наталія Євстахіївна Пилипенко померла у 1977 році в тому ж самому батьківському будинку, в якому вперше побачила світ. На жаль, у сімейному альбомі майже не залишилося її фото. Всі світлини, що в нас були, під час евакуації зібрали докупи і склали у велику каструлю. Каструлю закопали на городі, щоб документи не потрапили до рук окупантів. А коли повернулися з евакуації, не знайшли ні каструлі, ані фотографій, ані документів. Вони безслідно зникли.

Плакат долой неграмотность

Мама замолоду вступила до лав ВКП (б) і все життя вважала, що радянська влада і революційна боротьба – то найбільші цінності в житті. Найголовнішим святом у нашій родині було сьоме листопада – червоний день календаря, день Великої Жовтневої соціалістичної революції. Сьогодні ця дата позначена в календарі чорною фарбою.

авторка - Людмила Макей, колаж: Катерина Катаровська

У статті використані фото з Вікіпедії, сайту https://kremenhistory.org.ua, фейсбук-сторінок Олександрійського міського музейного центру імені А.Ф. Худякової та Кременчуцького краєзнавчого музею, а також з особистого архіву Олександри Іпполітівни Гмирко та Олени Геннадіївни Ромашкіної.