Останній ювіляр

08.02.17, 18:00

На сьогодні ядерно-енергетична галузь України дійсно стала запорукою енергетичної Незалежності, бо більше половини електроенергії виробляється українськими АЕС, а 30 відсотків ядерного пального, так званих ТВЕЛів, виробляється з сировини, видобутої в надрах Кіровоградщини.

Другого лютого виповнилося 50 років з дня заснування Інгульської уранової шахти ДП «СхідГЗК», яка розташована в околицях Кіровограда і «прописана» в селі Неопалимівка, Первозванівської сільської ради, Кіровоградського району. Однак хочеться поговорити не про ювілей, а про філософію створення і розвитку галузі, її соціального надбання та існування в нинішніх умовах. Хоча, куди ж без історії? Інгульска шахта з’явилася якраз тоді, коли це було особливо необхідно для ядерної галузі СРСР. В Жовтих Водах і Тернах(район Кривого Рогу), поклади руди закінчувалися, тому необхідно було створювати нову видобувну базу. Якраз в 1964 році, при перевірці свердловин на воду в руслі р. Інгул була виявлена рудна аномалія і розпочалися роботи про розвідці і встановлені меж родовища. Ось тут можна побачити відмінності між тодішнім державним підходом до створення підприємства і нинішнім, назвемо його інвестиційним. Тоді, практично негайно, були виділені кошти і кіровоградська ГРЕ-37(яка припинила існування кілька років тому), провела необхідні роботи. Такими ж темпами розпочалося і будівництво Інгульської шахти, тоді це було Рудоуправління № 2, в яке входили майбутні шахти «Допоміжна», «Північна» і «Південна», а пізніше і «Центральна». Одночасно в Кіровоград були направлені спеціалісти, формувався колектив керівників. Першими в Кіровоград у 1967 році прибуло близько 300 фахівців такого рівня, про яких і сьогодні ходять на шахті легенди, а бригади кіровоградських урановидобувників кілька разів ставали кращими в Союзі! Державний підхід до справи проявився на всіх напрямках організації виробництва та в будівництві житла і створенні необхідної інфраструктури в Кіровограді, причому будівництво житла розпочалося в нинішньому Шкільному мікрорайоні і в районі Радіозаводу ще до прибуття спеціалістів!

За час будівництва шахти в Кіровограді було збудовано кілька дитсадків, школа, лікарня а головне – більше 3 тисяч квартир, а це не багато і не мало, а житло для 9 тисяч чоловік!

В середині 70-х почалося і будівництво Смолінської шахти і селища гірників Смоліно, тобто обсяг державних капіталовкладень в урановидобувну галузь був величезним! Але і це не все, бо з середини 60-тих років розпочалося активне будівництво промислових об’єктів ВО «Олександріявугілля», яке теж супроводжувалося активним будівництвом житлових кварталів. Можна згадати і цукрові заводи, які будувалися в області, і Кіровоградський чавуноливарний завод, і завод друкарських машин «Ятрань», і Світловодські унікальні підприємства, від яких на сьогодні залишилися «ріжки та ніжки». Вірніше, промисловість зникла, але залишилося житло, побудоване в ті часи, залишилися лікарні, дитячі садки і школи. Іншими словами, ми користуємося інфраструктурою, створеною нашими батьками в часи СРСР. Але питання не в політичному устрої, а в філософії розбудови держави і промисловості, в питанні державного підходу до вирішення економічних і соціальних проблем територій.

Чомусь думається, що Україна мала б взяти на озброєння головне, до чого дійшов Радянський Союз в самому кінці свого існування – філософію одночасного розвитку промислового потенціалу і соціальної інфраструктури. Іншими словами, будівництво підприємств повинне супроводжуватись і будівництвом житла, а ми відмовилися від цього, як від «шкідливого чи нераціонального» використання коштів, хоча до цих пір користуємося надбанням тогочасної «нераціональної» політики. Та і підприємства, якщо чесно, будуємо не дуже…

Відмінність якраз і полягає в тому, що в Україні почали будувати палаци, замість того, щоб продовжувати будувати багатоповерхівки. В результаті цього з’явилася прірва між обмеженим колом «щасливчиків», які змогли вирішити житлове питання за рахунок будівництва палацу, і основною масою населення, яке такої можливості не матиме ніколи.

Але чому держава сьогодні не може будувати житло – не зрозуміло, адже це не лише прибуткова галузь, але і соціально важлива, і навіть - необхідна справа. Шкода, що наші політики і очільники, цього не розуміють, як свого часу не розуміло і Радянське керівництво, коли вважалося, що для країни важливіше виробництво, а не людські умови існування для робітників. Але там хоча б зрозуміли і виправили помилку, а скільки нам чекати «прозріння» - невідомо.

Втім, нам невідома і практична наявність нинішньої державної політики розвитку ядерної енергетики України. Програм розвитку прийнято багато, але кошти на їх розвиток, держава чомусь не виділяє – чекаємо якогось міфічного інвестора.

Між тим, ювілей шахти нагадує, що реалізація таких стратегічних і довготривалих проектів державі не лише потрібна, але і вигідна. Автор ні в якій мірі не закликає до реставрації СРСР, але чому ми повинні забувати кращий досвід наших попередників? Якщо відмовившись від будівництва об’єктів промисловості та масового житла за рахунок державного бюджету ми вивільняли якісь кошти, то постає цілком природне запитання – а де працюють ці вивільнені кошти? А головне – на кого?

Сергій Полулях