Світлана Орел: "Для журналіста важливо не просто показувати дійсність, а осмислювати її..."

07.06.19, 10:00

Світлана Орел – журналістка багатьох місцевих та всеукраїнських видань, членкиня правління обласної організації Національної спілки журналістів України, активістка Народного руху України за перебудову, членкиня (а в минулому – очільниця) обласної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, авторка книг «Розстріляна «Просвіта», «Горе тим, хто зло називає добром...», «Ті, хто не хотів помирати мовчки», лауреат премії ім. В. Винниченка, лауреатка обласної літературної премії ім. Є. Маланюка, лауреатка премії Українського форуму "Лицарське перо"...

- Ви народилися в той рік, коли в кінотеатрі "Україна" під час прем'єри славетного фільму "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова представники української інтелігенції встали на знак спротиву тим політичним арештам, які мали місце на той час. Ми будемо повертатися в минуле і говорити про теперішнє, але от хотілося запитати у Вас, яким Ви пам'ятаєте Новомиргород свого дитинства, свої дитячі роки, проведені в ньому?

- Коли відбулася ця подія в кінотеатрі "Україна", то ми тоді, у роки свого дитинства, у роки юності, ми про це нічого не знали. Це була абсолютно закрита інформація. Ми читали ці всі журнали, газети, де все було просочене комуністичною ідеологією. Я пройшла шлях від жовтенятка, піонерки і комсомолки активної. І найперше, мабуть, коли я вже вчилася в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, першим, хто щось пробував розказати на тему політичних арештів, був один молодий чоловік зі старших курсів з історичного факультету – Іван Пономаренко. Тоді я вперше почула про ці події. Але я тоді цього не сприйняла, я не зрозуміла.

- А більше, як крім Івана, не чули в той час?

- Не чула. Уяви собі, закінчила школу, працювала в районній газеті. Новомиргород, ти питаєш, як мені згадується? Згадується він мені теж таким сірим районним центром, з якого всі хто трошки, як то кажуть, мав клепку в голові, намагалися десь поїхати вчитися, поїхати жити десь в інші міста. Тільки через багато років я дізналася, що в давні часи Новомиргород називався Трисяги – така гарна козацька назва. Все було покрито радянською ідеологією, воно було покрито російською ідеологією, ідеологією Російської імперії, бо всі ці назви: Новомиргород, інші міста, було названо після приходу на ці землі окупації фактично. Сьогодні ми говоримо, що Росія окуповує Крим, частину Донецької та Луганської областей, а тоді це теж була та сама, по суті, російська окупація. Ми цього не розуміли, бо цілі покоління людей жили, навчались, розвивались, повністю були занурені в оцю всю інформацію, історію.

Я пам'ятаю своїх батьків, маму особливо, то я пам'ятаю її вічний страх перед владою, що щось станеться, постійно були про це розмови. Ми належали до людей активних. Вже у сімдесяті роки був наліт комуністичної ідеології, радянщини, але коли відкрився певний "шлюз", і коли я почала розуміти і відчувати такі якісь українські речі, це вже сталося після закінчення університету.

Я приїхала сюди у 1987 році, а вже 1988 – 1989 – це роки, коли почалися активні публікації, вже ми почали дізнаватися різні факти, в тому числі і ті, про які ти згадав на початку розмови. У нашого покоління, зокрема і у мене, отого страху не було, бо ми вже не потрапили під репресії. Батьки мої потрапили під репресії, зокрема моя мама була з родини куркулів, яких вигнали. Ми вижили випадково, і така історія – не одна. Ми вижили просто через людяність тих людей, які не повинні були проявляти людяність, але вони її проявили. У нашого ж покоління цього страху вже не було, ми не потрапили під репресії. Нова інформація і нові відчуття, коли розкрилася ця, як то кажуть, залізна завіса, пішли книжки, пішли публікації, відкрилися архіви, і цей "шолом" із нас, мовби вітром здуло.

- Чи було важко розлучатися із старими уявленнями?

- Ні, для мене це було неважко. Для старших людей, які були набагато старшими за мене на той час, то були певні труднощі. Тоді було комфортніше, бо все було розставлено по поличках: оце добре, а оце погано. А потім, коли це все піднялося, перемішалося, і треба було думати, пристосовуватися до життя. Мені, на щастя, не довелося втратити себе – десь йти торгувати на базар чи ще там щось...

- Коли Ви зрозуміли, що журналістика – це Ваше покликання?

- В дитинстві я дуже любила читати, і це було для мене – найбільше задоволення. Найкращий подарунок – нова книга. Я дуже рано навчилася читати. У нас вдома була невелика бібліотека, бо наша родина не належала до гуманітаріїв. Старший брат був на десять років старший за мене і у нього було трохи книг з російської літератури. Він цікавився і займався сільським господарством, навчався у сільськогосподарському інституті, і я пробувала щось там читати з його книжок. Але так вийшло, що приблизно в 4 класі до нас в Будинок піонерів раптом прийшла якась жіночка і сказала: "Хто хоче записатися у гурток юнкорів, приходьте до мене в кабінет". Кілька дітей із класу пішло, і от вона нас вчила писати замітки. Ті діти, які ходили, швидко розчарувалися у цьому занятті, а мою замітку надрукували вперше у 4 класі в районній газеті. І навіть отримала 88 копійок гонорару.

Я не була з якоїсь дуже бідної родини чи просто жадібна – у мене була потреба через себе переживати і формулювати думки. Вже пізніше, коли пройшли роки, будучи підлітком, закохалася у одного хлопця, і це мене стимулювало на написання віршів. І віршики ці привели мене на літературну студію. Новомиргород – це край, де складалися традиції і літературна студія існувала давно, стабільно, надійно. Микола Павлович Сухов був добрим організатором студії "Вись". Я почала активно друкуватися вже у старших класах в районній газеті, ходити в редакцію, коли мене запрошували на прес-конференції різні. І потім, після школи куди мені було йти? Тільки на факультет журналістики, але я туди з першого разу не вступила. Я себе не уявляла вчителем, я себе уявляла тільки в редакції. Зараз я думаю, ким би я ще хотіла бути – я ще хотіла бути лікарем і актрисою. А тоді коли я вступала, був творчий конкурс, і чомусь я тоді не пройшла через нього. Тоді я пішла в районну газету, де мене вже всі знали, і мене зразу взяли на роботу. Рік я працювала в редакції. Мені це дуже подобалося. Ми пішки обходили пів району. Мені тоді було 16 років, бо я на рік раніше пішла в школу. І на кінець року мене навіть призначили завідуючою відділом прийому листів. І мама моя казала: "Працюй уже, заочно вчися, у тебе така робота, ти вже заробляєш ледь не вдвічі більше за мене. Що тобі ще треба?"

На другий рік я вже вступила на стаціонар, і це вже було легко для мене. Мені здається, що коли ти йдеш по своїй дорозі, то тобі все буде легко даватися. Може, і краще, що я пропрацювала рік у районній газеті. Коли ми після першого та другого курсу були на практиках в інших виданнях, ця практика мені допомагала. Після першого, після другого курсу вже можна було бути повноцінним працівником редакції, скажімо, в одеській обласній редакції, в Конотопі в міськрайонній газеті я працювала. На час цієї практики я була повноцінним працівником редакції. Це давало мені можливість отримувати зарплату. Ще дуже важливо, що з другого курсу я пішла працювати у всеукраїнські видання. Районна газета в радянський час – це був один рівень журналістики, а всеукраїнські видання – зовсім інший.

- Як писалося в радянський час: які були позитивні і негативні моменти?

- Я добре пам'ятаю, як я була шокована. Я ж така була наївна дівчинка, вихована в радянському ключі. Одного разу, я ще тільки кілька місяців пропрацювала в редакції, запрошують мене і фотокореспондента на збори трудового колективу. Трудовий колектив виступає з ініціативою. Із райкому партії сказали активу виступить з ініціативою. Це було пов'язано чи то з просапкою буряків, чи щось таке, що ніби трудовий колектив сам щось там захотів. А я ж – наївна людина, після школи, приходимо ми, в червоному кутку сидять люди, вони виступають, говорять все правильно, все добре, але ж я як молода журналістка намагаюся якось зробити матеріал не пісним. Я давай приставати до людей: а чого ви цю ініціативу висунули, що ви хотіли цим сказати... – а вони від мене жахаються, тікають від мене. Вже тоді мені хотілося шукати щось живе, цікаве, а не те сухе, примітивне, що нікого не хвилює.

Пізніше я співпрацювала з газетою "Сільські вісті". Це була шанована тиражна всеукраїнська газета. Також я їздила від усіх редакцій у відрядження. Був один цікавий лист і одна тема, це був десь вісімдесят п'ятий рік. В одеській філармонії працював співак, який сам собі акомпанував на акордеоні, але він був сліпий. І сліпий він був через те, що під час війни він молоденьким хлопчиком пішов допомагати радянській армії, підірвався на міні – і осліп. Його жінка була знайома з ним із тих років юності, і от коли він сліпим повернувся із війни, то вони одружилися. Це був Борис Зайцев. От я приїхала, поспілкувалася, і прямо на парах я пишу про це матеріал. Я написала матеріал, але його мені забракували, сказали, що тема – недостатньо розкрита. Мене це так зачепило, бо матеріали мені зазвичай легко давалися. В мені спрацювала власна гідність, і я ноги в руки – і їду знову в Одесу вже сама, без відрядження. Я знову йду до Бориса Зайцева і намагаюся знову розпитати його те, що я тоді не змогла спитати чи зрозуміти. Це була певна перемога. І такі перемоги треба було постійно в житті переступати, як певні сходинки. Тобі, як малій дитині, і важко стати, але ти стараєшся стати. В мене таке враження, що я все життя долаю ці сходинки.

- Чи вважаєте Ви себе хорошою журналісткою?

- Важко сказати. Через те, що зараз з'являються такі тенденції, які я раніше просто не сприймала. Ось, наприклад, деякі колеги займаються антикорупційною діяльністю. Я свого часу теж займалася антикорупційною діяльністю, але в мене це було трошки інакше. Якщо, наприклад, неправильно засудили людину, я йшла, брала справу, розбиралася в ній, зустрічалася з тими людьми, з потерпілими, із слідчими, тобто мало не якесь своє розслідування проводила. А в якийсь момент я зустрілася з тим, що нове покоління журналістів просто по інтернету використовує зовсім інші засоби: у базах даних подивилися, порівняли. Спочатку я це якось не сприйняла, і навіть одному колезі сказала: "Твої матеріали більше схожі на креслення геометричні. Вони теж корисні, але це – не журналістика". Проте проходить якийсь час – і я бачу, що ця журналістика таки працює і суспільство дістає цю інформацію. Сьогодні, по перше, тобі ніхто не дасть в руки цю справу. Сьогодні я переосмислюю розуміння цієї журналістики, але себе в ній не бачу.

- Яке Ваше ставлення до суб'єктивної журналістики?

- Можливо я – консерватор, можливо, мене можна назвати радянським журналістом, але я не сприймаю просто суху інформацію. Я розумію що є різні жанри, інформація, де є відповіді на питання що? де? коли? Хоча навіть і в інформації мені важливо щоб було якесь забарвлення, якийсь відтінок був того, що автор туди хоче вкласти. - Які Ви бачите сучасні вади журналістики? - В редакціях, в яких я працювала раніше, було як мінімум два редактори, два коректори. Редактор мав сам відповідну кваліфікацію і вичитував матеріали. Тобто матеріал проходив кілька сіток, а сьогодні я навіть посилаю матеріал на сайт, і якщо я його не досить уважно вичитала, то його так і поставлять. Тобто, якщо якась буква пропущена, то виходить іноді просто якась дурниця.

- Як Ви оцінюєте рівень журналістики нашої області, краю?

- Я не хочу бути бабою-ягою, яка каже, що все погано. Наша журналістика постійно змінюється. Володимир Мостовий метафорично говорив, що наша журналістика нагадує великий двір, де є хата, сарай, повітка, груша, загорожа для худоби, а журналісти – це як собаки, які прив'язані кожен до якогось із цих об'єктів. Тобто у нас свобода слова ніби і є, але у нас свобода слова діє доти, поки не зачепить когось із власників у певній царині. У нас мало собак, які захищають весь двір. У нас немає ЗМІ, які б своєю авторитетністю приносили прибуток. Свого часу "Дзеркало тижня" було прибутковим, але останнім часом наскільки зменшилася реклама, наскільки все змінюється на цьому ринку, що навіть вони не можуть втриматися і говорити про якийсь прибуток. Можливо, у нас це якийсь перехідний етап, технічний, коли видання переходять в інтернет, багато є сайтів, новин, джерел. Можливо, журналістика радикалізується – будуть повністю новинні джерела і якась невелика частина, яка буде глибша і інтелектуальніша.

розмовляв Василь Левицький, редактор "UA:Українське радіо:Кропивницький"