Чому наші мертві обрали його? Історія американця, який досліджував Голодомор в Україні

12.06.19, 10:00

Постать Джеймса Мейса в українській історії виглядає доволі контрастно. З одного боку, не можливо применшити його роль в дослідженні Голодомору, а з іншого, вимальовується досить дивна картина: американець, вже з певним суспільним визнанням, кидає Штати, та переїздить в практично нікому не відому Україну! В Україну 90-х років, де оп'яніння незалежністю змінилось тяжкою економічною кризою.

Абсолютний чужинець за ментальністю, інтелігентський спосіб життя якого, зовсім не співвідноситься з кримінальною київською Троєщиною, де він і оселився. Багато хто вважає його диваком та ледь не божевільним, на що заокеанський гість лише відповідає : “Ваші мертві вибрали мене”. Що намагався сказати цією фразою дивакуватий американець та чому проміняв “американську трагедію” на трагедію українську?

Для того, щоб краще розібратись з постаттю Мейса-особистості і Мейса-науковця, потрібно зосередити увагу на його статті “Повість про двох журналістів”. Ця робота Джеймса Мейса показує нам своєрідну передісторію того, з чого виникла зацікавленість самого Мейса у темі Голодомору в Україні 1932-33 років, а також є своєрідним ключем до відповіді на питання, як ця зацікавленість стала роботою всього його життя?

Отож, “Повість про двох журналістів” є певним історичним екскурсом у роки голоду, з точки зору ЗМІ, та, відповідно, відношення світової спільноти до подій в Україні. В центрі оповіді — два співвітчизники та колеги Мейса за професією — Гарет Джонс та Уолтер Дюранті. Вони обидва є сучасниками Голодомору, обидва пишуть про Радянський Союз, так би мовити з протилежного боку бугра. Однак, їх думки є абсолютно полярними. Одного з них “знищили за чесність”, а іншого - “винагоридили за брехню”, як пише сам Джеймс Мейс. Якої думки кожен з них про події в Україні?

Уолтер Дюранті, за словами самого Мейса, розумівся у журналістиці. “Його репортажі завжди були живими і легко читалися..”, так характеризує Джеймс Мейс текстотворчі можливості Дюранті. Однак, ця простота та доступність у репортажах, часто розходилась з реальністю. Саме у прерогативі Дюранті знаходилась та картина радянської дійсності,яку бачили американці у ті часи. Однак, у своїх статтях Уолтер Дюранті був далеким від дійсності. Він подавав інформацію у такому варіанті, який був вигідним для тодішньої американської влади та суспільства в цілому. Америка, яка тільки-но почала відходити від “великої депресії” та ніяк не могла на тішитись своїм рятівником — Франкліном Рузвельтом, очевидно, не хотіла обтяжувати себе долею України, а американській верхівці так само, навряд-чи хотілось іти на конфлікт з Радянським Союзом, який до того часу встиг перетворитись у величну диктаторську імперію. Як показав час, США ще належало зіткнутись з Червоною імперією віч-на-віч, однак зараз же, законсервована зовнішнім благополуччям, Америка не хотіла мати справу з “совєтами”, пустивши ситуацію в Україні на самоплин, віддавши мільйони наших співвітчизників у жертву отруєної божевільними ідеями влади.

На противагу Дюранті, виступив Гарет Джонс, який намагався донести до світової спільноти реальну картину подій. Натомість, цей “прогресивний” світ, який очевидно вже був втомлений від воєн, революцій та міжнаціональних кофліктів, опосередковано підтримав ту травлю в пресі, яку розгорнули противники його бачення на події в Україні. Таке самоусунення від цих подій, ще раз підтвердило той факт, що світові було все-одно на долю українців. Та й чи ідентифікували тоді наш народ саме як українців? Після бездарного керівництва зразака 1917 року, яке так і не змогло об'єднатись у найважливіший момент, голод в СРСР, скоріше за все, розглядався як виключно внутрішньорадянська справа, та не сприймався як акт політичного та етнічного злочину. Чому ж тоді Джеймс Мейс, який здавалося б, повинен був бути так само далеким від долі українського народу, так зацікавився цією темою? “Повість про двох журналістів” точно не дасть відповіді на це питання. Можливо, Мейс хотів продовжити справу Гарета Джонса, віддаючи таким чином належне його роботі, однак чи варте це було того, щоб залишати благополучні Сполучені Штати, та переїхати до України, яка ще тільки-но починала формуватись як держава?

“Вышел в киоск. И что-то его долго нет… И я слышу крики. Одеваюсь, выбегаю: кричит Джим. Лежит на ступенях, а ему на горло коленом давит какой-то лысый мужик, ломает Джиму шею и орёт: "Крови хочу!" Я бросаюсь на мужика, царапаю всё, что могу поцарапать. Кричу: "Пожар!" Знаю, что если кричать "бьют", никто не выйдет — на Троещине тогда всё время кого-то били. А если "пожар", то, может, и выбегут. Но никто не вышел. От мужика несло перегаром. В общем, нам как-то с Джимом удалось забежать в квартиру, а мужик бьётся в дверь, орёт: "Откройте, милиция!" Это долго продолжалось. У нас тогда ещё телефона не было, я не могла ни в милицию позвонить, ни скорую Джиму вызвать. Хорошо, что у меня есть диплом медсестры, какую-то помощь могу оказать.

— Побои сильные были?

— Очень, весь чёрный от синяков.»

Це — уривок з інтерв'ю з дружиною Джеймса Мейса, яка розповіла з чим йому довелось зіткнутись в Україні 90-х років. Даний фрагмент наводить на думку, що звичайна журналістська цікавість не була основним стимулом Мейса під час його досліджень Голодомору. До того ж, цей випадок — не єдиний, а скоріше один з багатьох. Джеймс Мейс запросто міг покинути Україну, якби його зацікавленість у подіях Голодомору базувалась виключно на журналістському рівні. Очевидно, зв'язок Мейса з Україною та подіями 1932-33-го років будувався на певному ментальному, не зрозумілому для нас рівні. Інакшого пояснення діям Джеймса Мейса важко придумати. Жодна з написаних ним чи про нього статей не дає однозначнї відповіді на запитання “Чому?”. Однак, на мою думку, це питання ми задаємо з неправильною інтонаційною виразністю. Потрібно питати, не чому Джеймс Мейс зацікавився Голодомором, а чому не ми, а Джеймс Мейс...?

Хоч Джеймс Мейс і був американцем, до того ж індіанського походження, однак зрозуміти Україну зумів краще ніж ті, хто тут живе від самого народження. На останок, наведу ще один фрагмент з вищезгаданого інтерв'ю Мейса щодо ситуації з Росією. Його прогнози у цьому питанні стали пророчими, тож тепер ми можемо звертатись до Мейса не тільки як до дослідника Голодомору та людини, яка пояснила наше минуле, а ще й як до людини, яка може дати відповіді щодо нашого майбутнього :

И войну с Россией предвидел. Прямым текстом писал, что при первой же возможности Россия разыграет крымскую карту. Очень не хотел крови, но понимал, к чему всё идёт. Во времена Кучмы и Ельцина у него ещё иногда возникали иллюзии, что удастся избежать крови. Но эти иллюзии развеялись после того, как прошла российско-украинская конференция, где он общался с российскими историками. Он тогда сказал: "Ничего не изменилось и ничего не изменится". Предупреждал политиков и учёных: главная европейская проблема сегодня — украинская. Не балканская или ещё какая-то, а именно украинская. И он знал, что всё начнётся с социального взрыва.

— Мне тогда, в конце девяностых, казалось, что общество спит.

— Джим чувствовал ход истории. Его пророчества — это плод системного научного анализа. Он говорил: ни один народ долго не выдержит такого градуса коррупции, клептократии и криминала. Считал, что эта ситуация — отголосок Голодомора. Тогда нации сломали хребет, и наружу вышло интернациональное дно, сформировался криминальный тип личности.

Текст – Олександр Нікітін, Фото з сайтів: Focus.ua , day.kyiv.ua