​Економіка впливу

30.01.20, 14:00

Біля десяти років тому ми з колегами шукали у Кропивницькому офіс – такий, щоб була велика кімната, де ми могли б і робочі столи під стінами поставити, і місце для проведення заходів посередині залишити. Тоді один власник багатьох будівель у нашому місті сказав мені, щоб це безперспективно – здавати в оренду такі простори, і зараз всі хочуть собі маленькі окремі кімнати, тож він розгороджує великі поверхи, щоб здавати їх частинами.

Ми таки знайшли офіс, який хотіли, і багато років успішно працювали в ньому, а до того – в іншому такому ж приміщенні, бо, як показує європейський та український досвід, саме такі відкриті простори дають можливість створювати нову додану вартість до звичайного життя «офісного планктону».

Не знаю, чи вивчають сьогодні у школі економіку, але я багато дізналася про цей предмет вже аж в університеті. Тоді мене і вразив термін «додана вартість», бо від того, скільки зусиль і розуму докладає людина до сировини, залежить вартість кінцевої продукції. З іншого боку, мені завжди здавалося неможливим оцінити спільну працю колективу, який разом впливає на результат роботи. Тут постійно присутній непомітний, не обчислюваний ефект творчої атмосфери. Це стосується всіх професій, де людина проявляє свій розум, але соціального підприємництва – особливим чином.

Пристрасть VS Прибуток

Соціальне підприємництво – один із найпотужніших світових трендів, що набирає обертів з року в рік. Немає універсального визначення цього терміна, але спільне розуміння ґрунтується на тому, що це діяльність, яка забезпечує розв'язання соціальних, культурних чи екологічних проблем бізнесовими методами. Прибуток соціальних підприємств не розподіляється між засновниками, а спрямовується на розв'язання проблем. Це може бути трудова інтеграція соціально уразливих груп, надання персональних соціальних послуг, розвиток депресивних регіонів. Особливий фокус – на використанні новітніх технологій для розв'язання застарілих проблем.

Якщо приводити у приклад Кіровоградщину, то можна було б сказати, що силами людей, котрі перебувають у центрах соціальної реабілітації, можна було б створювати мило ручної роботи, продавати його, даючи таким чином дівчатам нові навички, заробіток і відчуття власної гідності. Це не підприємництво, бо його ключова задача – формувати прибуток. Тут може бути пристрасть, коли людина хоче відкрити ресторан чи продавати книги, бо отримує задоволення саме від цього, а не торгувати шаурмою, бо це зрештою вигідніше. Але у кінцевому результаті все рівно має бути прибуток. Інакше це не бізнес, а самозайнятість.

Для прикладу, моя знайома має приміщення у Кропивницькому розміром 150 м кв і нині думає, яку справу там започаткувати. Можливо, ресторан і пекти та продавати курей? Можливо, магазин секонд-хенду, бо ця справа добре йде? Тільки встигай купувати тюки одягу, розпаковувати і перепродавати. Можливо, приватний дитячий садочок чи розважальний центр? Їй загалом немає різниці, чим займатися, лиш би справа була прибутковою. Чистий приклад бізнесового підходу до використання ресурсів.

У соціальному ж підприємництві головною метою є вирішення певної проблеми, яка існує у суспільстві. Тут теж є і пристрасть, і раціональний підхід. Візьмемо до прикладу кафе у Делі (Індія), в якому працюють люди, котрі не чують і не можуть говорити. В його основі лежало відразу кілька соціальних місій: забезпечити цих людей роботою, адаптувати їх до життя і підвищити їхню гідність, а також формувати у суспільстві спокійне і приязне ставлення до інакшості. Ясно, що засновники цього підприємства мали перед собою цілу низку перспектив. Вони могли піти шляхом створення підприємства із виробництва сувенірів (я бачила таке у Камбоджі), або підприємства, котре займається меблями, як «Українське товариство глухих» у Кропивницькому. Але вони обрали кафе. Мабуть, із різних причин, але пристрасть там точно була.

Я перерахувала відразу кілька задач, які вирішує кафе в Індії. Це важливо для соціального підприємства - «тримати в голові» всі можливі напрямки, якими можна досягти мети. Для чого? Для того ж, для чого це робить і традиційний бізнес, щоб враховувати ризики.

Наприклад, візьмемо підприємство «Файні ябка», яке працює у містечку Обертин на Франківщині. На початку свого існування вони мали кілька цілей: створити у селі нові робочі місця, купувати фрукти та овочі у місцевого населення та піднімати їхній економічний статус, продавати екологічно чисту продукцію споживачам, працевлаштовувати представників соціально вразливих верств, а на зароблені кошти фінансувати культурні та освітні ініціативи у громаді. Їм вдалося майже все, крім другого пункту – місцеве населення, побачивши попит на свої яблука та груші, підняло ціни, а партії фруктів були дрібними і не завжди гарної якості. Зрештою підприємство вирішило закуповувати продукцію великими партіями та за нижчою ціною у фермерів, щоб зберегти інші важливі цілі. Саме ця багатовекторність, як на мене, відрізняє соціальне підприємство від бізнесу, який займається благодійністю і раз на квартал робить пожертви на користь дитячого будинку. Це прекрасно та почесно, але це не соціальне підприємництво. Наприкінці року чи кварталу, коли є певний прибуток, у соціальному підприємстві він не ділиться між власниками чи засновниками, а інвестується у більш ефективне досягнення тих місій, які стоять перед ним. Такою метою може бути і розвиток сільської території, наприклад.

Тільки для міста, чи й для села?

Україна – країна з сировинною економікою. Це означає, що ми виробляємо багато сільгосппродукції, металів, деревини, але мало готової продукції. Кіровоградщина – одна із областей, яка також покладається переважно на сировину. У нас тисячі гектарів засаджені пшеницею і соняшником, а найбагатші люди – це фермери, які вирощують, збирають і продають зерно. Кілограм пшениці коштує приблизно 6 гривень. Якщо пшеницю перемолоти в борошно, то її вартість зросте до 10-15 гривень. Якщо з борошна виліпити макарони – вийде ще дорожче. Чим складніший продукт, тим вища його додана вартість. Втім, Кіровоградщина досі вважає за краще найпростіший шлях – продавати необроблену сировину.

Тим часом кожна друга сільська громада, створюючи перспективні плани, бачить розвиток своїх територій у розвитку туризму. Тобто, не сировина, а послуги, додана вартість до «садка вишневого», «хрущів над вишнями» і «плугатарів з плугами». При цьому мешканці невеликих населених пунктів, думаючи про створення «зелених садиб» чи місцевих фестивалів, не враховують відсутність транспортного сполучення та віддаленість села від міста, де і живе більшість їхніх потенційних туристів. А іноді не враховують ще й маркетингу. Наприклад, на фестиваль з нагоди міста Новоукраїнка, де завжди багато цікавого, могли б приїхати чимало мешканців Кропивницького, особливо, якщо зробити в обласному центрі рекламу і нагадати, що до Новоукраїнки і назад зручно ходить електричка. Але день міста Новоукраїнка відзначається в один і той же день... з Днем Кропивницького. Звісно, ніхто не поїде з обласного центру у районний, скоріше навпаки. І щоб залучити до Новоукраїнки кілька тисяч туристів на свято, можна було б просто про це подумати і поміняти дату проведення свята.

Звісно, є і інші способи розвитку сільської території за рахунок коштів людей з інших громад. Коли населений пункт визначає проблемою відсутність роботи та низькі зарплати, то вирішенням проблеми може бути розвиток туризму у «реверсивному порядку». Щоб не туристи їхали у село, а село «їхало у місто» до споживача. Наприклад, у селі можна організувати цех чи виробництво якоїсь продукції – сушених яблук, мила з козиного молока, вінтажних ряднинок. Тієї продукції, яка може користуватися попитом серед містян. Сільська рада може орендувати приміщення в обласному центрі під магазин, в якому буде продаватися ця продукція. Там будуть екрани, на яких транслюється відео із виробництва, а також квитки на поїздки, майстер-класи чи дегустацію місцевої кухні. Бо хліб та видовища з давніх-давен йдуть рука об руку. До речі, про хліб. Новоукраїнський хліб вже заробив собі хорошу репутацію в обласному центрі своєю якістю. Кіоски цього підприємства фактично є обличчям Новоукраїнки у Кропивницькому. Але дивлячись на їх не дуже презентабельний вигляд, мало в кого виникне бажання відвідати саму Новоукраїнку.

Простір для підприємництва

Повертаючись до міста, хочу навести ще один приклад соціального підприємництва, яке працює у сфері послуг. Це спільні простори, коворкінги або хаби. Слово «коворкінг» означає місце для спільної («ко») роботи («воркінг»). Слово «хаб» відоме як комп’ютерний термін, який означає місце накопичення і розподілу ресурсів та інформації.

У таких просторах людина може заплатити за годину, день, тиждень чи місяць перебування і мати певні переваги: приємний інтер‘єр, доступ до Інтернету, кавоварки, принтера/ксерокса, інші бонуси. І це може бути насправді традиційний бізнес, який просто здає вам в оренду стіл та стілець, але у переважній більшості країн у світі коворкінги працюють як соціальні підприємства.

Яку ж соціальну місію вони виконують? По-перше, люди, які працюють на себе, але не можуть орендувати окремий офіс, отримують робоче місце за невеликою ціною. Десятки родин можуть економити свої бюджети і не купувати таке дороговартісне обладнання, як принтер чи ксерокс, а у випадку простору «Ласка» у Києва – пральних машин. По-друге, через живе спілкування і нові контакти виникають неочікувані партнерства та спільні проекти. Та й місцева громада отримує доступ до місця проведення різноманітних заходів, оскільки зазвичай коворкінг працює у форматі «open space» (англ. «відкритий простір», без стін чи перегородок).

Спільний простір також економить ресурси - світло, тепло, воду. Частіше за все успішні коворкінги працюють у відновлених приміщеннях, раніше непридатних до використання – на поверхах колишніх фабрик, заводів, у контейнерах для морських перевезень, як от «Вілідж Андерграунд» у Лісабоні.

У різних містах України і навіть у Кропивницькому вже працюють коворкінги. І хоча вони розвиваються не так швидко, як це відбувається в Європі, можна говорити про успішні історії, якими варто пишатися. Одна з них – творчий простір «KOWO» на набережній річки Інгул. Звичайний фрілансер (той, хто працює віддалено, або на самого себе) може сплатити 50 доларів на місяць та отримати нефіксоване робоче місце у вільному доступі з 9.00 до 21.00 по буднях і з 10.00 до 18.00 про вихідним, а також безкоштовні чай-каву-печиво та доступ до переговорної кімнати. Іноді за потреби центр може надати своїм резидентам додаткове технічне обладнання (монітор, зарядні пристрої, тощо). Також чи не кожні вихідні у «KOWO» проводяться різноманітні безкоштовні для відвідувачів заходи – тренінги, семінари, презентації, хакатани, а ще тут багато років діє безкоштовна школа програмування «Ш++» для дітей і дорослих. Наразі це єдиний коворкінг у нашому місті, не зважаючи на те, що постійно ходять чутки про відкриття нових робочих просторів.

Інший український приклад – це коворкінг на базі колишнього заводу «Промприлад» в Івано-Франківську. Цієї зими вони запропонували бажаючим з усієї України цікавий досвід – так званий «workation». Це гра слів, коли поєднують слова «work» (англ. робота) та «vacation» (англ. відпустка). Коворкінг, який працює на базі простору «Промприлад. Реновація» запропонував бажаючим забронювати робоче місце на тиждень за 700 грн. У цю вартість входить доступ до кухні, душу, персональна шафа для збереження речей, а також переговорні кімнати та місця для відпочинку. Чудова нагода для тих туристів, які ніколи не бували у Франківську, пізнати місто. Кропивницький теж може взяти собі це не озброєння.

Спільнота творців

Одна з причин, чому я сьогодні пишу про коворкінги і чому поїхала на два місяці у Португалію, це вивчити тему і написати курсову роботу, адже я студентка спеціальності «Маркетинг» в Економіко-технологічному інституті ім. Роберта Ельворті. Я відвідала з десяток коворкінгів у Лісабоні, а через Інтернет-пошук довідалася, що їх тут більше сотні. Є навіть портал, на якому можна обирати коворкінги за різними ознаками – ціною, графіком роботи, розміром робочого місця.

Перший з коворкінгів, куди я зайшла, це «Con Gusto» - типове поєднання кав’ярні та офісу. Велике приміщення на першому поверсі старовинної будівлі, яке виходить вікнами на проїжджу частину, із високою стелею та збудованими всередині антресолями (другий поверх), де стоять столи для роботи. Стиль оформлення - «loft» (англ. горище), девіз якого - мінімум перегородок, максимум свіжого повітря. У такому ж стилі створено і центр LACS, який заснували четверо друзів-підприємців півтора роки тому як спільноту творців.

Будівля центру колись слугувала за кафе та місцем для перевдягання місцевим рибалкам і морякам порту Лісабон. Майже 25 років приміщення стояло зачиненим і покинутим, доки засновники не вирішили відродити його. На початку центр називався за першими буквами фрази «Лісабонський Мистецький Офісний Центр», але згодом засновники компанії відкрили ще два центри - у Кашкаї та Анжуші, мають плани на відкриття у Порто та інших містах Європи, тому наразі LACS – це ім’я.

Наразі у LACS на березі океану працює 500 постійних членів, в іншому районі Лісабону ще 700 членів, і також 300 членів у містечку Кашкай. «Це досить нова ідея та тенденція для Лісабону та Португалії, я спостерігаю справжній бум ковокрінгів протягом останніх двох-трьох років. У нас є чимало підприємців, які починали у коворкінгу, а нині орендують студії на п’ять, десять, п’ятнадцять працівників», - розповідає спіробітниця центру Марія Ана Мендонса. Вона провела мені невелику екскурсію і показала кафетерій, який відкритий для публіки і має дуже низькі ціни, а також спільний простір для роботи – велику залу зі зручними кріслами та столами. Відвідувачі коворкінгу можуть використовувати два режими роботи – гнучкий та фіксований. Відповідно до першого, людина не має свого столу, відповідно до другого за вами зафіксований конкретний стіл та інші переваги. Наприклад, можна використовувати кімнати для зустрічей, а також брати участь у подіях, які проводить LACS. Крім того у центрі розташовані арт-крамнички та студії, які винаймають перукарі, художники, люди, які працюють в організації подій чи виробництві прикрас і біжутерії. Вартість оренди студії біля 240 доларів на місяць. За словами Міріам, це середня ціна по Лісабону. Один із видатних резидентів LACS – це компанія «GIGS at work», яка організовує фестивалі і промотує місцевих музикантів, влаштовуючи концерти на даху центру.

Вартість оренди локацій у коворкінгах Лісабону може коливатися залежно від послуг, які надаються. У локаціях LACS, наприклад, є Інтернет, спільна кухня для постійних членів, кімнати для перемовин, кафетерій і бар я на даху будівлі, з якої відкривається чудовий вид на Лісабонський порт. Також у коридорах стоять великі копіювальні апарати і кожен член коворкінгу має свій код та може друкувати матеріали, сплачуючи за кількість копій наприкінці місяцю. Центр LACS працює 24 години на добу сім днів на тиждень, що особливо зручно для тих, кому не підходить звичайний графік 8.00-20.00. Тут є велика кімната для проведення тренінгів і семінарів, яку центр здає в оренду. У коридорах стоять «телефоні будки», реконструйовані місцевою телефонною компанією таким чином, щоб людина, яка сидить всередині, могла спокійно провести Skype-дзвінок чи телефонну розмову, не порушуючи тишу і спокій інших працівників. Центр – результат прогресу у розвитку коворкінгів протягом останніх років. Але соціальне підприємництво і розвиток благодійницьких та неприбуткових організацій почався у Португалії кілька сотень років тому.

Лотерея, Святий Дім і бізнес

Під час візиту у Лісабон мені пощастило потрапити до центру, який називається «Casa do Impacto» (дослівно «Будинок впливу») і взяти інтерв’ю у його директорки, Ініс Жардім Секвуейри. Чим примітний згаданий центр? Його було створено на базі найбільшої у Португалії і однієї із найстаріших громадських організацій у Європі – Лісабонського Святого Дому Милосердя.

Перша у своєму роді, ця організація була заснована у 1498 році Королевою-регентшею як братство, що включає «сотню людей з доброю репутацією та доброю совістю та чесним життям». Незважаючи на свої історичні зв’язки з католицькою церквою, сьогодні Лісабонський Святий Дім Милосердя є світською юридичною особою, яка має державні адміністративні інтереси. Організація керує національною лотереєю та є оператором ставок поза курсом. Таким чином центр, заснований ними для розвитку соціального підприємництва, має не тільки просторий офіс посеред Лісабону, але й достатньо коштів, щоб фінансувати власні проекти.

Як приватна юридична особа, Лісабонський Святий Дім Милосердя має неприбутковий статус і займається вирішенням проблем, що становлять суспільний інтерес. Організація контролюється міністром, відповідальним за систему соціального забезпечення, а її керівник призначається Прем'єр-міністром Португалії. На базі Лісабонського Святого Дому Милосердя півтора роки тому було створено центр «Casa do Impacto». Він є платформою для інновацій і розвитку соціального підприємництва. Тут вірять, що позитивний соціальний ефект може бути вигідним і масштабованим.

«На даний момент у нас працює 200 соціальних підприємців, діє окрема акселераційна програма та бізнес-інкубатор, а також коворкінг і програма оцінки соціального впливу», - розповідає Ініс Жардім Секвуейра. За її словами, мета роботи центру – підтримувати якомога більше підприємців, які прагнуть позитивно впливати на суспільство, створювати їм можливості для росту, надати фінансування, менторську підтримку та додаткове навчання.

«Центр виступає соціальним інвестором, зокрема, розподіляючи кошти уряду у рамках фонду, створеного за рахунок коштів Європейської союзу у розмірі 150 мільйонів саме для підтримки ініціатив, які мають соціальний вплив», - ділиться деталями Ініс Жардім Секвуейра. Директорка пояснює, що при центрі створено журі, яке і приймає рішення, кого підтримувати. Головний критерій – чи впливають результати роботи соціального підприємства на життя людей, чи змінюють вони його на краще. Це і є соціальний вплив. Потужний досвід розвитку соціального підприємництва вже вивчають в інших країнах, наприклад, у Канаді, та й уряд зробив ставку на розвиток цього напрямку і надає серйозну підтримку. У результаті на базі центру «Casa do Impacto» зараз працює три десятки соціальних бізнесів, один з яких – «Школа програмування», яка має штат у розмірі сорока людей. Вони вчать безробітних протягом трьох місяців і 97% з тих, хто пройшов навчання, отримує добре оплачувану роботу із середньою зарплатою біля 1000 доларів на місяць. Також вони вчать дітей та вчителів у школах. Інший приклад – платформа «Speak», яка вчить іноземців португальській мові. Вони вже мають відділення у дев’яти країнах Європи, а їхня соціальна місяця – створити приємний і комфортний простір для спілкування та інтеграції біженцям та мігрантам. До 2030 року центр «Casa do Impacto» планує впровадити у життя португальців більшість цілей тисячоліття, визначених ООН. І зважаючи на їхній прогрес, ця мета не здається космічною.

Натхнення ховається у минулому

«Всього десять років тому Лісабон був зовсім іншим, аніж ви можете бачити його сьогодні. Було багато бідних людей, багато закинутих і зруйнованих будівель, чимало людей постраждало від економічної кризи 2008-го року і взагалі виїхало із країни, шукаючи нових кращих можливостей за кордоном, тож інфраструктура міста дуже постраждала», - згадує Ричард Капел. Але завдяки підтримці Європейського союзу та розумним рішенням, які приймало керівництво міста, щоб залучити у Лісабон інвесторів, їм вдалося врятувати більшість будівель, відновити цілі районі.

Ідея використання старовинних будівель, занедбаних фабрик та складів під житло та офіси не нова, її коріння тягнеться ще з 40-х років минулого сторіччя із США. Основною концепцією такого стилю є гармонійне поєднання старого (цегляні стіни, не прикриті системи вентиляції, заводське приладдя) і сучасного (комп’ютерна техніка, метал, дзеркала) в одному інтер'єрі.

Зокрема, приміщення «Impact Hub» знаходиться на території депо, котре вже понад сто років використовується для потреб водіїв, механіків та інших працівників найбільшої місцевої транспортної компанії. Якби стіни приміщення, де працює «Impact Hub», могли говорити, вони б розповіли неймовірні історії, і у членів спільноти виникає певне відчуття безпеки та сталості, коли вони розуміють, що на цьому самому місці люди працювали десятки років, і зараз вони працюють тут.

«Люди отримують натхнення, працюючи у приміщеннях, які несуть відбиток історії, коли відчувають, що ця будівля жила, розвивалася, змінювалася і виживала, не зважаючи на різні труднощі чи перепони», - переконаний соціальний підприємець Ричард Капел. На його думку, коли людина створює щось нове у мистецтві чи технологіях, то сподівається, що воно проіснує довгі роки, переживе автора, буде слугувати людству чи надихати його, змінювати ставлення людей до чогось або просто привертати увагу так довго, як тільки можна.

«Мені здається, є певна насолода, яку ми відчуваємо, коли бачимо старі речі, старовинні будівлі, особливо, коли вони отримують нове життя», - розповів Ричард під час інтерв’ю. Він зауважив, що люди мають дві характерні риси – ми хочемо почуватися безпечно, але ми також дуже допитливі. Ось чому відновлені будівлі, старовинні локації, які живуть новим життям, мають таку привабливість. Вони існують давно, довгий час залишаються на своєму місці, а значить зрозумілі і безпечні. Але з іншого боку вони використовуються по-новому, вони інтригують і пробуджують бажання зайти, роздивитися, спробувати щось нове.

Саме тому така популярна «LX фабрика», яка працює під Мостом 25 квітня у Лісабоні. Це творчий та туристичний простір з великою кількістю магазинчиків і кафе, організований на місці колишнього заводу. Колишня головна прядильно-ткацька фабрика країни, що існувала тут з 1846 року, зараз віддана соціальним підприємцям та стартаперам - для реалізації їхніх проектів. По суті це великий ринок, площею понад двадцять тисяч квадратних метрів, на якому можна купити як багато унікальних «хендмейд» речей, так і традиційні сувеніри. Тут є арт- галереї, концептуальні магазини і величезний книжковий магазин «Ler Devagar». Тут проходять виставки, театральні постановки, а по вихідним – працює ринок від місцевих дизайнерів. «LX фабрика» – це місце для реалізації творчих здібностей у практично будь-якій області, будь то виробництво одягу чи прикрас, кулінарія чи дизайн, або й просто вміння продавати товари та послуги відвідувачам. На вигляд же то, «LX фабрика» – це кілька старих будівель із червоної цегли без євро-ремонтів і помальовані графіті зверху до низу. Але те, що в іншому місці виглядає як недолік – цегляні виступи, не штукатурені стіни, дощаті підлоги, - тут є родзинкою.

Спробувати нове

Тенденція до створення все більшої кількості коворкінгів – вона не тільки португальська чи українська, але й світова. Використання спільних просторів викликане тим, що компанії по всьому світу наймають все більше людей, які працюють на них у різних містах та країнах. І як росте цей сектор економіки, так зростає і потреба для цих людей у своїх робочих місцях.

«Мені здається, що у Лісабоні коворкінги ростуть і розвиваються так само швидко і масштабно, як і сфера будівництва житла загалом. За останні роки суттєво збільшилась кількість місць, де можна працювати, орендуючи стіл, чи куточок, чи кімнату», - пояснює Ричард Капел. Він працює в «Impact Hub» (англ. «точка впливу»), який орієнтований на спільноту людей, котрі стають його членами. Це означає, що всі разом утримують локацію, дбають про чистоту робочих місць, миють за собою чашки і поливають квіти. В інших коворкінгах ти можеш залишити свою посуду у раковині або брудну чашку на столі, і її приберуть та помиють спеціально найняті працівники.

«Розумна ідея створювати простори не тільки для окремих підприємців, а для маленьких бізнесів, адже вони можуть надавати послуги одне одному, працюючи пліч-о-пліч в одному робочому середовищі, ділитися ресурсами, експертизою, контактами», - переконаний Ричард. За його словами спільнота «Impact Hub» створена задля об’єднання людей та організацій, які створюють вплив на громаду. Це і соціальні підприємства, і окремі активісти, і неприбуткові організації, котрі прагнуть змін у житті суспільства і пропонують нові підходи до традиційного вирішення тих чи інших проблем: екологічних, економічних, соціальних. Серед них багато фрілансерів та людей, які працюють у сфері цифрових техногій, багато дизайнерів та інших творчих людей.

«Я інтуїтивно відчуваю, що у людей, котрі займаються інноваціями і творчістю, більша ступінь зацікавленості у роботі в таких середовищах, як коворкінги, поруч із неприбутковими організаціями. Вони вважають соціальні ініціативи інтригуючими і навіть можуть приділяти свій вільний час і знання, щоб взяти участь у чомусь новому на користь громаді» - ділиться досвідом Ричард. Його центр співпрацює із місцевими бізнесами у форматі B2B, надаючи послуги із навчання, комунікацій, налаштування стратегічних партнерств. Також на базі центру працюють різні ініціативи, які отримують грантову фінансову підтримку від Представництва Європейського Союзу.

Коворкінги – це прогресивний простір для роботи, незважаючи на те, що вони представляють лише малу частку того робочого середовища, в якому трудяться мільйони людей. Коворкінг – це дещо нове, і воно буде користуватися популярністю серед людей, які люблять все незвичне. Тут зазвичай працюють люди, які звикли ризикувати, випробовувати нові механізми та інструменти. Вони багато подорожують, започатковують власний бізнес або використовують цифрові технології у незвичний спосіб. І перед тим, як будь-який товар чи послуга виходять на масовий ринок, саме ці люди випробовують їх на собі. Це стосується і коворкінгів – перед тим, як їх почнуть масово використовувати пересічні українці, має пройти певний час випробувань, яким і займаються нині постійні чи тимчасові члени спільнот багатьох коворінгів у Києві, Одесі, Харкові, Львові та інших містах.

«Якби я відкривав коворкінг у Кропивницькому, то буквально пішов би по університетах, до студентів старших курсів або до аспірантів, я б звернувся до тих, хто планує відкрити свій бізнес, я б шукав айтішників, незалежних фрілансерів, тих, хто переїхав у місто на певний час, які працюють на замовників в інших містах і країнах», - радить Ричард Капел. Це насправді вузька ніша, тобто мала група людей буде зацікавлена у використанні коворкінгу, але вона варта уваги.

Одна з організацій, яка працювала у локаціях «Impact Hub» у Лісабоні виросла настільки суттєво, що мала знайти інші приміщення для оренди, бо її команда вже тут не вміщалася. Ця компанія займається виробництвом одягу, а їхній сайт працює як портал для продажу товарів численних дизайнерів і виробників одягу. І вони не просто слугують майданчиком, на якому відбувається купівля-продаж, вони слідкують за тим, щоб їхні партнери у процесі виробництва і просування не перетинали певних червоних ліній. Наприклад, щоб тканини створювалися на основі органічної продукції, щоб працівники отримували гідну зарплатню, щоб не застосовувалася дитяча праця чи праця ув’язнених. У 2020 році ще кілька компаній планує покинути «Impact Hub», бо вже досягли такого рівня, що потребують більших просторів.

«Наша мета – не накопичувати якомога більше людей, а створювати такі умови, щоб люди росли і розвивалися, масштабували власні бізнеси і покидали «Impact Hub», відкриваючи простір для нових ідей та нових людей», - каже Річард. Його центр має на меті не просто надавати місце для роботи, чи організовувати круті події, бо це може робити кожен. Мета центру у тому, щоб люди створювали одне для одного додану цінність, щоб турбувалися одне про одного. Саме так працює соціальне підприємництво та економіка впливу.


авторка: Вікторія Талашкевич - для газети "Україна-Центр"



Комментарии

Еще нет комментариев к этому материалу. Будьте первым!
Напишите ваш комментарий
Комментарий:

ПОСЛЕДНИЕ КОММЕНТАРИИ

Вікторія .Кировоградский главпочтамт
Однозначно треба звернутися до Укрпошти, а не на сайт "Тусовка" (де ви зараз знаходитесь), бо це інформаційно-розважальне…
Вікторія .Відпочинковий комплекс "Казанок"
Не знаю, але мені здається навряд чи - там немає ліжок
Вікторія .Свадебные мелочи
Будь ласка!