Юлія Лимборська: ЗАПИСКА ПРО "ЗАПИСКИ..."
Взагалі-то щоденник — жанр особистих записів. А яке моє особисте життя, і чи буває воно в одружених? Записувати, як тебе жінка пиляє, як засмоктують будні? Це вже був би не щоденник, а буденник.
(Л.Костенко)
Нещодавно прочитала книгу, за яку вже так давно хотіла засісти. І, скажу чесно, якби прочитала її рік чи два тому, то напевно не змогла б гідно оцінити всю глибину її змісту та її історичну "спорідненість" з подіями останнього року.
Книга "Записки українського самашедшого" Ліни Костенко - це те, що важко описати словами. Це просто якийсь вибух у твоїй свідомості, який когось змусить задуматися, когось - зібрати валізи і втікти подалі з України, а в комусь пробутить національну свідомість, але байдужим ця книга нікого не залишить.
Погляди Ліни Костенко, які вона висловлює через рядки щоденника головного героя - 35-річного киянина, - є опозиційними до всього - до влади, до культури, до тогочасного суспільства.
Аби підігріти ваш інтерес - наведу деякі цитати з цього роману, які мене особливо вразили. Варто додати ще також, що кількість афористичних виразів на одиницю тексту у цьому романі є рекордною серед усіх мною прочитаних. Отож, короткий анонс.
*****
Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво, — не він їх, а вони його сіпають за мотузочки у цьому політичному вертепі.
*****
У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються. Сина в дитячому садку задражнили, навіть Борька сказав: «Хохол». Україна — це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови.
*****
Виїли Україну зсередини, як лисиця бік у спартанця, ще й дивуються — чого ж вона така скособочена? Чого кульгає в Європу, тримаючись за скривавлений бік? Всю обгризуть, як піраньї, і сипонуть врозтіч. Від України залишиться тільки скелет.
*****
Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що.
*****
Коли держава говорить кийками, сперечатися з нею важко.
*****
По-моєму, тут уже потрібні не політологи, а політпатологи.
*****
Часом ловлю себе на думці: а нащо мені вся ця інформація, у мене що, три життя? Те, що діється тепер у світі, — це кошмар, що приснився людству. Потім його назвуть Історією і приплюсують до попередніх кошмарів. Чи не краще дивитися свої власні сни?
*****
Найгірше в нашому народі те, що він до всього звикає. Оце звик, змирився, і нічого не хоче міняти. Фактично він навіть не любить змін, і ніколи до них не готовий.
*****
Партій тих розвелося, вискакують, як прищі, на незрілому обличчі демократії.
*****
Президент закликає до злагоди «в цей критичновирішальний період для України».
Періоди у нас всі критичні, але ніколи не вирішальні.
*****
Я перестаю бути сильною статтю в її очах, вона — слабкою в моїх. Я замикаюся в собі, вона виходить із себе.
*****
То ви ж як взялися боротись, то вже боріться, панове. Боріться або не беріться.
*****
Мужчини імперських націй мислять категорією сили.
Мужчини поневолених, але гордих, націй мислять категоріями свободи.
А такі, як оце ми, все надіються, що якось воно буде.
*****
Поверніть мені мій захват перед жінкою. Хоч трохи магії, загадки, недосяжності, а не щоб вона мені виверталася тим своїм «тілесним низом».
Купідон стріляв не в геніталії, а в серце.
*****
Мужчина формується не тоді, коли затуляється щитом, а тоді, коли піднімає меч.
*****
У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама.
Йдемо по колу, як сумирні конячки в топчаку історії, б’ючи у тій самій ступі ту ж саму олію.
Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння.
*****
Сартр колись казав: «Я те, що я роблю». Тепер критерії інші: «Я те, що я заробляю». То хто ж я в такому разі? Комплектне ніхто.
*****
Відсталий ми народ, українці, зі своїми поняттями про кохання. Нам би все, як у пісні: «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу». Тепер би він її тричі трахнув по дорозі.
*****
Починаю розуміти, чому Людовік XIV сказав: «Держава — це я». Так, держава — це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава — це він, то досі у нас вже була б достойна держава.
*****
У них є філософія смерті. А у нас немає навіть філософії життя.
*****
Привид ходить по Україні, привид шовінізму. Часом він вилазить на трибуну і вимагає другої державної мови. Часом стрибає по снігу, як підбита ворона, підпираючись костокрилим костуром. Часом курсує в коридорах влади в костюмі від Версаче. Часом вищирюється з нахабної фізіономії заїжджого гостя, часом з простодушної пики тутешнього неандертальця. Часом прикидається президентом, часом народним депутатом. Часом б’ється з іншими привидами, і тоді зчиняється великий бедлам.
*****
А цей народ їде, як у товарняку, нужденний, задурений, принижений і забитий, щось жує, визирає з вікон, ремствує, а й не подумає зірвати стоп-кран, або хоч пробратися по вагонах, подивитися — що там за машиніст? Може, він дурний, може, п’яний, може, навмисно веде не туди, може, він взагалі не вміє водити поїзд, може, у нього до потилиці приставлений пістолет?
*****
Важко належати до народу, національна свідомість якого прокидається аж тепер. А надто, якщо у тебе вже давно безсоння.
Отож, приємного прочитання!
автор - Лимборська Юлія, спеціально для сайту "Тусовка"
Комментарии
Еще нет комментариев к этому материалу. Будьте первым!Что мне даст регистрация?