Ольга Кирилюк - про виставу "Три товариші"

05.09.17, 10:00

фото з сайту "Кавун"

Думаю, більшості людей в останній день фестивалю на автоматі хотілося прийти в театр з трудовою книжкою. Бо ми з вами вірно й віддано відходили на усі вистави, перформанси й концерти. А після такого й сам почуваєшся народним артистом. Я навіть одягла сукню, взяла в руки оберемок квітів і крізь сльози і біль стала на підбори :) А вже під час концерту на площі, як та Гайтана, самотня-БОСА витанцьовувала під “Другу ріку”. Але то було потім. А спочатку – дві неймовірні вистави: “Украдене щастя” і “Три товариші”. А сьогодні зранку безліч повідомлень і дзвінків:
"Оляааа, де рецензія?" - цікавляться друзі.
"Втомилася" - виправдовуюсь я.
"Нічого не знаємо. Щоб рецензія була! Сама привчила".

Отже, виправляюся.

“Три товариші” класична вистава з вічною темою кохання, так само вічним Ремарком і драматичною, майже Шекспірівською, розв”язкою. Здавалося б, ну чим тут можна дивувати глядача, який за 5 днів передивився чи не весь репертуар українських театрів.

Але вистава якраз і вражала звичністю теми і її близькістю кожному. Бо хто із нас не закохувався?

Кожен чоловік у залі наново пережив миті, коли намагався завоювати увагу своє дружини чи коханої дівчини. Подумки повернувся у ті часи, коли молодість, свобода і цілий світ під ногами. І допоміг їм у цьому Євген Нищук, з яким вони й пережили усі етапи закоханості. Спочатку впізнали себе в зрілому, розсудливому чоловікові, а потім і у невпевненому, психованому підлітку, на якого той перетворився, ледь забачивши ТУ САМУ! Єдину! Не таку, як усі.

Особливо це проявилося у сцені з телефонним дзвінком. Євген тонко передав муки-сумніви хлопця, коли він стоїть перед телефоном, ніби перед судом присяжних. І як у звичайному житті, чим більше ти вагаєшся, тим більше подразників тебе відволікає. То покоївка зайде прибратися в кімнаті, то сусідка забіжить на чоловіка поскаржитися, то вже її чоловік хоче поплакатися на свою долю. Так передається нервове напруження, і вся зала, вболіваючи за героя, хоче кричати: “Та дзвони вже!” І він таки дзвонить, але зачувши голос коханої, тут же з красномовного оратора перетворюється на типового Кличка, і окрім слів “так” і “ні”, більше й вимовити нічого не може. Вдалих хід - голос дівчини по той бік слухавки лунає гучно і так красиво, що вся зала так само ніяковіє і хвилюється: “А що як відмовить?!”

Звичні моменти, життєві, правдиві. Як і момент ревнощів, а також класична чоловіча реакція на них – піти й напитися. Те самей і з одвічними муками: а, може, вона заслуговує багатшого, кращого?? І це ще правдивіше.

Найбільше вразила цікава режисерська знахідка – одяг головного героя. Точніше – його вдала зміна, яка відображає внутрішній стан. У першій сцені тільки темні кольори – коричневі брюки і чорне пальто. Він простий автослюсар, винаймає кімнату, де сусідами стають не дуже приємні люди. Із жінок у його житті – тільки повії. У спогадах – тільки війна.

Однак, знайомство Роберта з Патрицією змінює фарби.

Спочатку з’являється простенька світла куртка, потім позичене у друга світле пальто. Воно, до речі, завелике, й герой має в ньому кумедний вигляд. Але це і є авторський задум, бо те пальто, як і стан героя у перші дні закоханості – недолугий, смішний. Він соромиться в присутності дівчини, і взагалі зізнається, що поводить себе, «ніби з дуба впав!»

Та поступово міняється і настрій героя, і його внутрішній стан. І знову ж це влучно передано через одяг. З’являється біла сорочка, коли Роберт уперше залишається наодинці з коханою Пат. А потім і смокінг. І зрештою увесь одяг героя стає сніжно-білим, аж до пекучого в очах. Це момент найбільшого щастя! Повного єднання і розуміння з коханою.

А тому страшною і неочікуваною засторогою стає пляма крові на абсолютно білій білизні. Це переломний момент – герой дізнається, що Пат смертельно хвора. Відтоді його внутрішній світ чорніє, так само як темними стають кольори його одягу. Спочатку зі світлого залишається тільки куртка, ніби ще символізуючи надію на порятунок. «Боже, я ж тільки почав життя!» - кричить герой.

Далі світлих кольорів не залишається. Герой у всьому чорному. Так само, як і дівчина. Їх накриває дощем і снігом. Але незважаючи на всю «казковість» картинки, глядач не може нею насолодитися, бо розуміє її трагічний зміст. Бо дощ у цій п’єсі не є класичним прикладом очищення, відновлення, катарсису. Це звичайні сльози. Сльози за тим коханням, яке довго шукав, щойно знайшов… але змушений віддати, за надією, за світлими кольорами в житті. Зрештою, за самим життям, адже воно тільки почалося. Цей дощ і оплакування власної самотності. Такої знайомої, з якою поріднився і жив. Недаремно ми вперше бачимо Роберта на сцені, коли він сидить самотній у темряві, на такому ж самотньому ліжку.

У фіналі знову з’являється темне пальто із першої сцени, але тепер у нього кутається Пат. З-під чорного пальта видно край білої сукні, але темний колір її майже поглинув. І тільки після смерті образ дівчини знову світлішає, назавжди залишившись болючою, але світлою миттю в пам’яті героя.

Це п’єса не тільки про кохання. Вона про дружбу, адже не даремно називається «Три товариші». Саме друзі підтримують героя, приймають ВАЖКЕ рішення - продати власну майстерню, аби він мав гроші на лікування Пат.
П’єса й про самотність чоловіків, яких уразила війна, і вони стали тим «втраченим поколінням», що не може знайти себе в мирному часі.
Вона й про самотніх жінок, які залишилися після війни без чоловіків. І це промовисто показує жіночий танець зі стільцями, замість партнерів.

А в цілому - вона про мить щастя, яку ми проживаємо, але ніколи не можемо нею керувати. Таку ж мить, як і Національний мистецький фестиваль «Кропивницький», що подарував нашому місту прекрасну виставу, талановитих акторів, і навіть цілого міністра, який на сцені сміявся, плакав і кохав.

«Зупинися, мить! Бо ти прекрасна!» - хотілося вчора кричати усім завсідникам фестивалю.
«Нічого в житті не можна втримати!» - отямлював нас головний герой.
«Бо світла не видно при світлі!».
Бо найсолодші миті тільки тому й цінні, що швидко минають.

#KropFest

текст - Ольга Кирилюк, фото - сайт "Кавун"