З Кропивницького - у середньовіччя! Подорож до міста-музею на півдні Хмельниччини
Де б я не був, і що б не бачив, в мене завжди є тисяча ідей та напрямків, щодо того, куди можна поїхати і що подивитись. В мене є, навіть, окремий блокнот, де вже наперед складені плани та маршрути майбутніх подорожей. Так само, на спеціально роздрукованій карті України, я обводжу назви тих міст, де вже побував. Після цього літа, моя карта непогано наповнилась новими відвіданими містами, однак, на ній практично не було позначок з Правобережної України. Все, що я там бачив, це лише пара міст, в яких і то був, по більшій мірі, випадково, наперед не плануючи того.
Для будь-яких моїх дій, потрібен попередній стимул. Так само і з подорожами. Почитаю, буває, про якесь цікаве місто і одразу сяду планувати маршрут того, як туди добратись. Зрозуміло, що Кам'янець-Подільський був моєю ціллю ще давно, тож, я з нетерпінням чекав того, коли ж нарешті зможу обвести кружечком це місто на своїй туристичній карті. На жаль, прямого сполучення, ні від Кропивницького, ні від Знам'янки з цим містом немає, тож довелось вигадувати черговий хитромудрий план, щодо того, як же все-таки доїхати сюди.
Розглянувши усі можливі варіанти, я зупинився на, напевно, найзручнішому з усіх можливих, враховуючи моє початкове географічне розташування. Було вирішено, їхати пасажирським потягом “Запоріжжя-Львів” до Хмельницького, а вже звідти, від станції Гречани, одного з мікрорайонів міста, дістатись на дизель-поїзді і до самого Кам'янець-Подільського. Отож, маршрут було складено, а попутчики знайдені( напередодні покупки квитків, зі мною погодився поїхати мій друг — Володимир). Оскільки, поїзд “Запоріжжя-Львів” - єдина можливість дістатись з Кропивницького в сторону Західної України, квитки довелось брати ледь не за півтора місяці до поїздки. Кожного дня, після того, ідучи з пар додому, ми з другом робили так званий зворотній відлік до дати виїзду.
Їхали ми з другом, як і годиться справжнім студентам, без постільної білизни, з курткою замість ковдри, та рюкзаком під головою замість подушки. Зрештою, всередині було дуже жарко та, навіть, душно, тож особливого дискомфорту відсутність постілі нам не створила. Всю дорогу, в мені боролись два протиріччя. З одного боку, хотілось виспатись та бути максимально бадьорим перед наступним днем, а з іншого, хотілось побачити станції, на яких зупинявся наш поїзд, адже у цьому напрямку я їхав вперше. В результаті, переміг компромісний варіант : приблизно до першої години ночі, я милувався тим, що вдавалось розгледіти крізь темряву за вікном, а вже потім ліг спати. Однак, повноцінно виспатись мені так і не вдалось, тож десь перед шостою годиною ранку, я вже не спав, чекаючи на 40-ка хвилинну зупинку на станції Жмеринка.
Будівля цього вокзалу — є однією з найкрасивіших в Україні. Її красою милувався, навіть, останній цар Російської імперії — Микола Другий. Не хочу здатись імперіалістом, однак, в часи коли я цікавився історією, Микола Другий був для мене дуже цікавим як історична постать, тож, хоча б краєм ока побачити вокзал Жмеринки, було для мене дуже важливо. Після Жмеринки, нам залишалось їхати приблизно дві години. Спати вже не дуже хотілось, тож остаток часу я згаяв милуючись природою ранкового Поділля.
Однак, наш туристичний запал не оцінила місцева жіночка літнього віку, з якою у нас відбувся наступний діалог :
-А що це ви тут фотографуєте?
-Будівлю цієї церкви, а хіба її не можна фотографувати?
-Фотографувати можна, однак, з якою метою ви це робите?
-Ми туристи, приїхали побачити ваше місто, от натрапили на цікаву пам'ятку, вирішили її сфотографувати, що у цьому такого?
-Здається мені, що ви щось недоговорюєте і переслідуєте якісь інші цілі, не просто так ви фотографуєте цю церку. Звідки ви?
-З Кропивницького! ( відповів друг). З Кіровограда! (ляпнув я за звичкою).
-От бачите! Ви, навіть, не знаєте, звідки приїхали! Зважаючи на події у нашій країні, це виглядає дуже дивним, коли двоє людей з іншого міста фотографують церкву.
Обговорюючи цей неприємний епізод з другом, ми згодом побачили ще одну церкву, фотографуючи яку, ми жартували про те, що зараз знову нізвідки з'явиться ця сама жіночка. Хоч, більше її ми і не зустріли на своєму шляху, цей випадок більше переріс у жарт, ніж у прикрість, тож кожного разу дістаючи телефон для того, щоб щось сфотографувати, ми жартома сподівались знову побачити цю місцеву вартову порядку. Так потихеньку і пройшло близько двох годин, тож не побачивши більше нічого цікавого у Гречанах, ми вирішили повернутись на станцію.
До дизель-поїзду залишалось ще приблизно хвилин 40, тож придбавши квитки, ми стали чекати на початок посадки. Яким же було моє здивування, коли замість очікуваного повноцінного дизеля, я побачив скоріше те, що від нього залишилось. Всього три вагони, які тягнув тепловоз, при тому, що пасажирів набралась ціла платформа. Пам'ятаєте, я колись писав, що дизель “Шевченко-Гребінка” виглядає як пекло? Так от, дизель-поїзд “Гречани-Кам'янець-Подільський-Ларга” забирає це почесне звання. Причому, не таким страшним був ризик не зайняти місце всередині, як хоча б взагалі увійти в нього.
Тільки-но двері дизеля відкрились, почалась справжня війна за місце всередині! Я навіть позаздрив фізичній формі місцевих бабусь, які з майстерністю борця, розштовхували всіх навколо, тільки скоріше б залізти всередину. Не знайшовши місць всередині вагону, ми з другом пішли шукати місця в тамбурі. Щастям було вже те, що ми, хоча б, зуміли забратись всередину та не стали жертвами фізичної сили бабусь. Ми вже готувались провести найближчі 2,5 години стоячи у тамбурі, однак одна з жінок підказала нам, що в сусідньому вагоні є вільні місця. Тож, нам, навіть вдалось сісти. А вже через кілька станцій, дизель був заповнений ледь не під зав'язку, включаючи і стоячі місця. Десь через півгодини, вагон трохи звільнився, принаймні, ніхто вже не стояв. І хоч, за вікном виднілись прекрасні подільські краєвиди, всередині самого дизеля було якось незатишно.
Хотілось скоріше доїхати до Кам'янець-Подільського, та насолодитись прогулянкою цим містом. Нарешті, наш багатостраждальний дизель таки прибув на другу колію вокзалу. На відмінну від самого міста, вокзал у Кам'янець-Подільському не користується особливим ажіотажем серед пасажирів. Вдень, наприклад, тут практично пусто, адже основний пасажиро потік припадає на ніч, коли через Камя’нець-Подільський проходить кілька пар пасажирських поїздів. Тому, трошки підкріпившись всередині вокзалу, ми вирішили відправлятись одразу у напрямку Старого міста. Попереду на нас очікував цілий день прогулянок по місту, яке вважається одним з найкрасивіших в Україні і як ми потім переконались, цілком справедливо.
Гугл карти обіцяли 5 кілометрів пішим ходом, до Кам'янець-Подільської фортеці, яка була головною метою нашого візиту. Така відстань була зовсім не великою для нас, оскільки щодня ми проходимо приблизно таку ж відстань по дорозі в університет. Вулиці, які вели нас до Старого міста, ні чим не відрізнялись від звичайних районів, які можна зустріти у кожному місті. Однак, навіть вони мали певну свою родзинку, у вигляді захоплюючих муралів, тобто настінних малюнків. У порівнянні з тим, що малюють та пишуть на стінах кропивницьких будівель, Кам'янець-Подільські стріт-арти сприймались з певним подивом. Як це так, ніяких тобі нецензурних слів чи зображень на стінах... Невже, це і справді та сама Європа, до якої ми так прагнемо?
Коли ми вийшли до Замкового моста, звідти вже виднілась фортеця, а заодно і ще один прекрасний вид в її сторону. Вхід до фортеці по студентському квитку коштував 20 гривень. Екскурсія — цілих 200-ті. Нажаль, наше матеріальне було обмеженим, однак територію фортеці ми обходили повністю, заглянувши у кожну з її веж. Відчуття того, що ти знаходишся десь у середньовіччі, було тут особливо помітним. Піднімаючись по сходах, які вели до веж, я проводив паралелі з Замком Любарта, який знаходиться у Луцьку. Там, я вже був два роки тому, і тут, у Кам'янець-Подільському, знову пережив ті самі відчуття, коли ти, здається, потрапляєш на сторінки тих книг по історії, які колись читав.
По дорозі на вокзал, ми ледь не заблукали, адже гугл карти відключились у самий непідходящий момент. Однак, ми таки зуміли зорієнтуватись і взявши в супермаркеті по пляшці хмельницького пива, пішли на вокзал, де на нас очікувала ціла ніч. Спочатку, ми планували поселитись до кімнат відпочинку, однак вони виявились вже давно зачиненими. Оскільки, ми так і не встигли знайти хостел, хоч один з них і знаходився практично у нас під носом, було вирішено заночувати просто у залі очікування на вокзалі.
Чи то пиво виявилось дійсно хорошим, чи намотані за день кілометри дали про себе знати, однак, я практично одразу відключився. Після того, я ще кілька разів то прокидався, то знову засинав. Це продовжувалось десь до третьої години ночі, коли, навіть всередині вокзалу, стало дуже прохолодно, тож решту часу я провів без сну. Намагаючись зігрітись, я кроками міряв приміщення вокзалу, слухаючи в навушниках музику. До ранкового дизеля залишалось приблизно три години. Наступний день ми з другом мали провести вже у Хмельницькому. Про це все, ви матиме змогу прочитати у другій частині.
текст та фото - Олександр Нікітін, для сайту "Тусовка"
Комментарии
Еще нет комментариев к этому материалу. Будьте первым!Что мне даст регистрация?