Природне явище як перевірка на справжність, або Чому негода навчила кропивничан
Прикмета часу: скоро зима, а у Кропивницькому в розпалі сезон заміни покрівель. У приватному секторі то тут, то там лунає характерний стукіт, на дахах будинків сидять чоловіки з молотками. Ні, це не данина моді і не забаганка екстремалів. Це – життєва необхідність для кількох сотень мешканців Лелеківки та Старої Балашівки, життя яких неочікувано змінили фатальні десять хвилин нинішньої осені.
– У суботу пішов дощ і так страшно гриміло, неначе вибухи, - згадує Наталія Іванівна Колесник, 67-річна мешканка вулиці Холодноярської. – Я якраз у сараї поралась, коли чую – що воно шумить? Такого ревища я ніколи не чула! Ну, думаю, зараз перейду до врімянки. Та щойно до другого сарайчика дошкандибала, аж дивлюсь – усе летить шкереберть, тріщить, а наш 60-річний горіх падає! Двері відчинити не можу, неначе хтось сильно тримає знадвору, навіть у плече мене вдарило. Коли за кілька хвилин усе стихло, вийшла, дивлюсь – а всюди руїни! Хата й сараї без дахів, валяються цеглини, дрючки, уламки. Стару чавунну ванну з водою підхопило й понесло з городу до сусідів, а до нас прилетіли дві сусідських абрикоси й туалет…
Сьогодні будинок знову має дах. На сонці виблискує новісінький темно-зелений хвилястий металопластик. Оновлений ганок оздоблений сучасними матеріалами, попід стінами стоять нерозібрані ліси, бо бригада ремонтників ще не завершила свою справу. Із минулого життя лишилася тільки табличка на стіні зі старою, «некомунізованою» адресою: Московська, 38.
Здавалося б, звичний ритм буття налагоджується. Та ситуація у Колесників ускладнюється тим, що Наталія Іванівна та її чоловік, Іван Петрович, погано ходять через ураження опорно-рухового апарату. Їхня донька також має першу групу інвалідності. Їм і до негоди пересуватися було важко, а після фатальної суботи й поготів.
Зізнається, що вже почала потроху всміхатись. А то ні їсти, ні спати не могла, думала: як жити далі? Не було ні світла, ні газу, ні води…
Першими на допомогу родині пенсіонерів прийшли племінники, онуки, волонтери. Десятки небайдужих кропивничан вийшли на суботник, аби допомогти постраждалим родинам бодай чимось.
Наталія Іванівна прямує до стіни, обережно оминаючи купи каміння, рулони з поліетиленом та ємності з цементом.
– Бачите, ось уже кладка нова? А тоді півметра цегли разом із шифером знесло! Смерч летів із Балашівки прямо на нас. У лісі дерева, немов траву, покосив. Сусідів майже не зачепило, а в нас – Содом із Гоморою. Коти з собаками кудись чкурнули, тільки ближче до ночі повернулися, але слава Богу, живі. А скільки сміття! Боже збав!
– Та сміття винесуть і повивозять, то вже дрібниці, - заспокоює зажурену жінку Інна Колпак.
Команда, яка змінила місто
Цими днями команда «Серця матерів Кіровоградщини» святкувала шостий день народження. Шість років наполегливої праці і відкритих сердець до людського болю, шість років готовності прийти на допомогу, шість років роботи в режимі 24/7…
– А все почалося з того, що якось до мене приблудилась породиста кішечка, - згадує Інна. – На День незалежності, коли мій син був іменинник, вона привела кошенят. Ми з чоловіком зраділи, хоча у нас і своїх котів у дворі вистачало. Того ж дня до двору прибилася зграя диких качок, і я подумала: до чого цей знак? Так-от, отих кошенят я міняла на термобілизну для наших бійців – одне кошеня за комплект. Він тоді коштував 350 гривень.
Водночас ми використовували під склад гараж, а потім попросили у голови обласної ради приміщення в будинку побуту, щоб не їздити далеко, а перейти через дорогу – і вже на місці. Щодня вантажили по дві – три машини речей і відправляли на війну. Перші два місяці намет був заповнений ущент, звідти все зносили на склад – там зараз волонтерсько-ветеранський простір Кропхаб. Так сім місяців і простояли під пам’ятником Богдану Хмельницького, аж до червня 2015 року. Потім намет розібрали, бо люди все рідше приносили поміч, але діяльність наша не згорнулася.
Політика заважає долати наслідки смерчу
Вранці ми з Інною їдемо звичним для неї маршрутом: об’їзною дорогою на Стару Балашівку, звідти – на Лелеківку, які зачепило найбільше. В салоні авто затишно і тепло, з радіоприймача впівголоса лунають новини, поруч із жовто-синім прапорцем радісно погойдується брелок-смайлик – символ однойменного благодійного фонду, який фінансує відновлювальні роботи. Машина в’їздить на вулицю, яка нагадує мікрорайон новобудов. На кожному подвір’ї кипить робота: хто вікна міняє, хто прибирає повалені дерева, дах лагодить.
– Зверніть увагу на цей недобудований дім, - каже Інна. – Тут живе чоловік, готова лише одна кімната, решта в процесі. Дах знесло, як пушинку. Наш фонд робить йому нову покрівлю. А тут живе атовець, хороший чоловік, але полюбляє оковиту. Хоч би не спився… Ось оселя батька, в якого донька й син воюють в українській армії на Донбасі. Це все наші «клієнти».
– Петро Іванович, - представляється він на моє прохання.
Розповідає, що під час урагану був із дружиною в центрі міста. А як повернувся додому – втратив мову…
– Два дні не міг балакать – оце тільки зараз трохи відійшов, - зізнається він. – Душа болить, ще й борги тиснуть на горло. Напозичав у знайомих і друзів понад 100 тисяч гривень на ремонти, вже пора повертати – а обіцяної допомоги від міста й досі немає.
– На засіданні робочої групи управління капітального будівництва розглядає звернення, потім на місце виїздять фахівці, обраховують суму понесених збитків і документують їх в акті, - коментує начальниця управління соціальної підтримки населення міської ради м. Кропивницького Юлія Вовк. – Потім ці акти розглядають на засіданні робочої групи. Розмір матеріальної допомоги визначається з урахуванням рівня забезпеченості особи і складає 20 відсотків від вартості відновлюваних робіт. Наприклад, домогосподарство понесло збитків на 197 тисяч 532 гривні. Значить, господарям належить отримати з міського бюджету 39 тисяч 506 гривень 40 копійок. Управління готує проект рішення про надання матеріальної допомоги, яке виноситься на засідання виконкому, і після цього бухгалтерія перераховує кошти на карткові рахунки мешканців міста.
– Однак усі ми люди і розуміємо, що дорога кожна хвилина, - каже Юлія Вовк. – Тому, аби громадяни отримали кошти якнайшвидше, йдемо їм назустріч і встановлюємо розміри збитків шляхом опитування. Працівники нашого управління чергували на місці стихійного лиха і щодня приймали заяви від мешканців зруйнованих будівель.
Насправді ж реальні розміри втрат значно більші, ніж зазначені в державних актах. А виплатити кошти в повному обсязі заважають незрозумілі причини.
– Я хотів доповісти прем’єр-міністру пану Шмигалю, яка реальна ситуація, які реальні збитки. А вони – близько двадцяти двох мільйонів гривень, - цитує міського голову Андрія Райковича його прес-служба. – Ми можемо компенсувати людям лише п’яту частину з них. Є й інші питання, які треба було б узгодити терміново. Але то чекали, коли міського голову переоберуть, тепер невідомо чого ждуть. І те, що нам не погодили отримання кредитного ресурсу, – це політичне, а не господарське рішення. Ми ж не беремо кредит у держави. Ми беремо його в державного експортно-імпортного банку, і рішенням кредитного комітету нам виділено кредитний ресурс, і він на нас чекає.
«СМАЙЛ» у поміч
Та, незважаючи на такі колючі моменти, темп і якість будівельних робіт радують і мешканців, і доброчинців.
– Всього під опікою міжнародного благодійного фонду «СМАЙЛ» перебуває близько двадцяти родин, які мешкають у Фортечному районі. Більше ми потягнути не в змозі. Вдалося зібрати майже 800 тисяч гривень. Із них півмільйона особистих коштів надав міський голова Андрій Райкович, 100 тисяч надійшло від колишнього очільника області Сергія Кузьменка, решту перерахували мешканці міста. Дякуючи їм, вдалося до холодів полагодити пошкоджені дахи на вулиці Холодноярській, в інших оселях роботи тривають, - пояснює Інна, коли ми знову рушаємо вулицею.
– Ось тут мешкає подружжя літніх чорнобильців, ми допомогли їм прибрати й розпиляти горіх, що впав на веранду. Хлопці допомогли цеглу повиносити, замінити дах. А цим людям відновили туалет. Ось тут живе самотній пенсіонер, який щойно переніс інсульт. Коли йому полагодили дах і паркан, він, ледь не плачучи, приніс на знак подяки шоколад: «Дівчата, я нарешті вперше за весь тиждень спав уночі!». Були й такі, хто приходили й обурювалися: «А чому це їм допомогли, а нам ні?!». Дехто намагався під шумок отримати більшу допомогу і значно завищував розміри збитків. Були й такі, кого смерч оминув, але вони все одно приходили до польової кухні з судочками й пакетами. Люди бувають різні…
– Зараз і буваю тут раз – двічі на тиждень, - пояснює далі Інна. – А спочатку, як тільки сталося це лихо, днювала тут і ночувала. Дізналася про смерч із фейсбуку, а в голові вже складається план: як діяти, з ким контактувати, де брати ресурси? Така реакція вмикається автоматично відтоді, як ми з подругами збирали допомогу нашим хлопцям у 2014-му. Благодійний фонд «СМАЙЛ» – це еволюція громадської організації «Серця матерів Кіровоградщини». Зараз грошима я б ні за що не займалася, якби мене не попрохав про це міський голова. Він сказав: «Вам довіряють. Давайте через ваш фонд будемо робити. Бо поки дочекаємося допомоги від держави, і рак свисне. Скоро зима, треба допомогти людям, особливо тим, хто не в змозі зробити це сам».
За покликом серця
– У перший день, коли ми приїхали розбирати завали, надворі стояли кухні з окропом, - згадує Інна. – Підприємець на ім’я Роман привіз декілька коробок із чаєм. Працівники Дендропарку приїхали з двохсотлітровим самоваром і протягом десяти днів привозили на вечерю велетенську каструлю плову. Ми намагалися погодувати не лише мешканців постраждалих осель, а й комунальників, які працювали без вихідних. Гарна підібралася команда! Я отримала шалене емоційне задоволення від того, як згуртувалися наші люди навколо спільної біди: депутати, чиновники, громадські активісти та прості громадяни. На жаль, ми не побачили такої підтримки з боку держави…
Серед тих, хто за покликом
серця помчав на Стару Балашівку й Лелеківку після урагану, була й поетеса,
бізнес-леді та громадська діячка Олена Надутенко. Під враженням новини про
смерч вона написала емоційного вірша «Чорна субота».
Недільний чистий небокрай!
Неначе не було нічого,
Неначе не просили Бога:
– Прости нас, грішних, не
карай!
Неначе вчора шквал лихий
Не вив, ламаючи штахети,
З хат наче не зривав дахи,
Їх розбиваючи на злеті.
Дерева наче не трощив,
Мов звір оскаженілий,
дикий,
Дороги не топив в дощі,
Перетворивши їх на ріки!
Що може чоловік зробить
В борні нерівного двобою,
Коли лишається за мить
Без даху він над головою?
А на порозі вже зима
У вікна приморозком
стука...
І плаче у дворі розпука,
Бо грошей на ремонт нема...
В неділю збайдужілий день
Встає ліниво, без охоти,
В блакиті і пташок пісень...
Із трощі Чорної суботи.
Написавши вірша, вже за
годину пані Олена разом із членами громадської ради при облдержадміністрації обходила
садиби, інформувала про допомогу з боку влади, брала участь у розчистці вулиць
та дворів.
– Дуже шкода родини, які зазнали лиха, - ділиться вона. – Водночас я радію за наших людей, які методом української толоки швидко справилися з уламками зруйнованих будівель. Я задоволена оперативністю і результативністю роботи комунальних служб, працівників МНС, електриків, злагодженою дією нашої влади, яка безпосередньо контролювала процес ліквідації наслідків катастрофи.
– Ми з дружиною, Валентиною Федорівною, й моргнути не встигли, щоб збагнути, що відбувається. – розповідає він. – А серце й досі калатає, коли згадую про той жах. Я був у врімянці й бачив, як почався дощ. Потім піднявся вітер. Дружина каже: побіжи у літню кухню, візьми цибулю, щоб потім не ходити. Щойно я ступив надвір, як почало крутити. Ледве встиг заскочити назад. Бачу – прямо перед моїми очима пролітає дах. Я бігом у хату! Дивлюсь у вікно – нічного не видно, все чорне, вікна побиті, дошки й дерева літають. Пізніше вже побачив, що від нашого будинку знесло половину даху та покрівлю літньої кухні.
Андрій Григорович виявився небагатослівним.
– Ми від Райковича, - коротко пояснює він. – Попросили допомогти людям, тож ми тут. Повністю розібрали старий дах, кинули стропила і тепер виганяємо стіну. Стара стіна завалилась, цеглу вирвало разом із цементом, на якому вона стояла. Зараз лишилося покласти черепицю. На все про все пішло майже два тижні. Тепер покрівля не протече, якщо раптом підуть дощі.
– Коли налетіла негода, донька була у бабусі, в домі через дорогу, - згадує Оксана. – Я виглянула у вікно й побачила, як по небу пролітав лист заліза. Потім упало дерево. Ми давно просили комунальників його спиляти, бо боялися, що колись може впасти на будинок. Так і сталося… Коли вискочила з хати – все навколо зруйноване, вирвані з корінням дерева валяються, по вулиці течуть ріки, збираються перелякані люди. А мені не давала спокою думка: як моя дитина?
На щастя, Вероніка злякатися не встигла. Дівчинка не розуміла, чому на маминих очах блищали сльози…
– Світло нам відновили буквально наступного дня, за два дні підвели газопостачання, - каже молода матуся. – Ми не заплатили за роботу жодної копійки. Тільки вікно замінили самі. Зараз ми намагаємося висушити стіни, бо стелі намокли й попадали, а далі щось будемо робити власними силами. Головне – маємо дах над головою. Цей ураган сильно вплинув на всіх нас. Стало страшно спати, лякаємось від найменшого шурхотіння. Та не було би щастя, так нещастя допомогло. Раніше жили відокремлено від сусідів, мало спілкувалися, лише віталися. А тепер неначе рідні стали, більше цікавимося проблемами один одного, чим можемо допомагаємо.
А від центральної влади поки
що ні допомоги, ні співчуття…
текст і фото - Людмила Макей
Комментарии
Еще нет комментариев к этому материалу. Будьте первым!Что мне даст регистрация?